|
Українську історію неможливо читати без брому, за висловом В. Винниченка, який у 1917—1919 роках особисто потрудився, щоб саме так і сталося. У ці дні святкуватимемо 90-ту річницю створення ЗУНР, знову будемо виголошувати з цього приводу багато гарних і слушних думок, підживлюючи цим національний міт, захоплюватимемося нечуваним національним спалахом у Галичині, героїзмом наших прадідів і неминуче гнівно згадаємо й ворогів, які потопили українську незалежність у крові.
Українську історію неможливо читати без брому, за висловом В. Винниченка, який у 1917—1919 роках особисто потрудився, щоб саме так і сталося. У ці дні святкуватимемо 90-ту річницю створення ЗУНР, знову будемо виголошувати з цього приводу багато гарних і слушних думок, підживлюючи цим національний міт, захоплюватимемося нечуваним національним спалахом у Галичині, героїзмом наших прадідів і неминуче гнівно згадаємо й ворогів, які потопили українську незалежність у крові.
Так воно й має бути, без мітологізації своєї історії, здається, не обходиться жоден народ, і українці в цьому не виняток. Але чи аж такою безвихідною для західних українців виглядала воєнно-політична ситуація 90 років тому? Чомусь склався стереотип, що було саме так. Справді, трагічно завершувалася історія ЗУНР. Але перед цим усе-таки були великі шанси зберегти західноукраїнську державу на політичній мапі Європи. Отож пропонуємо читачам «Галичини» поглянути з альтернативного боку на небездоганні історичні діяння наших предків, про що сучасні історики здебільшого мовчать.
Коли відому письменницю Оксану Забужко запитали, яка остання книга її «перевернула з ніг на голову», вона відповіла: «Будете сміятись — мемуари Цегельського «Від легенд до правди». Її перепитали, чим саме «перевернули». «Інша візія, новаторська і нестандартна. Це справді новий ракурс на події 18-го року, абсолютно інша картина. Так про 18-й рік ще ніхто не писав. Взагалі в Україні зараз час повертати собі історію XX століття, якої ми абсолютно не знаємо. Ми народ украденої історії», — відповіла на це дуже вимоглива й критична до всього Оксана Забужко.
Отож услід за цією дуже помітною представницею сучасної української інтелектуальної еліти обіцяємо своїм читачам, що після прочитання цієї альтернативної історії, підготовленої газетою «Галичина», й вони дещо іншими очима подивляться на державотворчі спроби наших прадідів, чиє вміння організувати державне буття було, до речі, вищим, ніж на Великій Україні, й почнуть краще розуміти навіть міжнародні проблеми сучасної Української держави.
Пропозиції Бартелемі
Після майже двох місяців існування ЗУНР — наприкінці січня 1919 р. до Галичини прибула місія Антанти* під проводом французького генерала Бартелемі для укладення миру між Польщею й Західною Україною й навернення військ обох держав проти большевиків. У прикрий для поляків момент міжнародні переговорники зажадали від галичан перемир’я. За участь ЗУНР у цій військовій акції місія гарантувала визнання її суверенною державою з урядом президента Петрушевича та допущення її делегації на Паризьку мирну конференцію на тих самих основах, що й представників інших новоутворених держав, а також обіцяла допомогу альянтів припасами та експертами в поході проти большевиків. За тимчасову розмежувальну лінію між Польщею та ЗУНР місія Бартелемі пропонувала тодішню бойову лінію з умовою, що остаточні кордони будуть визначені Версальською конференцією з участю української сторони. Українці мали відступити по всьому фронту на лінію Буг—Дністер, яка дістала назву «лінія Бартелемі», не лише відмовитися від вже контрольованого поляками Львова, а й віддати Бориславсько-Дрогобицький нафтовий район (хоча обумовлювалось, що половину видобутої тут нафти поляки зобов’язані продавати Українській державі). Л. Цегельський, який вів ті переговори, згадував і про плебісцитову нейтральну зону по 50 км на схід та на захід від лінії Керзона включно зі Львовом, що мала перебувати під італійським контролем. Бартелемі, до речі, вважав, що поляки програють плебісцит включно зі Львовом.
На думку Л. Цегельського, це могло стати вдалим розв’язанням проблеми. Але проти плебісциту були не тільки поляки, а й парламент ЗУНР. А Цегельський через ці помилкові рішення подав у демісію (відставку).
Українцям місія Антанти фактично запропонувала поступитися третиною найкращої території. Командування УГА рішуче заперечувало мир із поляками на таких умовах. Серед галицьких українців тоді переважала думка, що місія Бартелемі вислана спеціально для стримання їхнього успішного наступу на Львів, здобуття якого вважалося справою кількох тижнів, якщо не днів.
Очевидно, що й політичне керівництво ЗУНР навряд чи могло не дослуховуватися до думки своїх військовиків.
Нові умови Антанти
Втім, українсько-польські мирні переговори за участю представників Франції та США поновилися наприкінці березня, коли політичному керівництву ЗУНР та командуванню УГА стало зрозуміло: наступ на Львів провалився, а ініціатива на фронті переходить до поляків. А отже, були вже явні обставини для кращого розуміння необхідності замирення. Делегація ЗУНР і тут не погодилася на умови «лінії Бартелемі», хоча поляки погоджувалися на деякі незначні поступки, пропонуючи припинити вогонь і залишитися на тих позиціях, що їх займали війська. Причому в передостанній день переговорів голова польської делегації граф А. Скарбек попередив українців: «Коли ж ви тепер не підпишете перемир’я, то за місяць ми матимемо армію Галлера і тоді викинемо вас з Галичини». Так воно, власне, й сталося. Оскільки українці не пристали на пропозиції Антанти, то вона не дуже сердилася на поляків, коли ті використали армію Галлера проти українців.
Таким чином, наприкінці березня 1919 року через непоступливість галицькі українці втратили реальну можливість укласти мир і зберегти власну державу. Чи врятувало б визнання Антантою ЗУНР від польської окупації? Показовими тут є польсько-литовські паралелі. 1920 року поляки захопили Вільно (Вільнюс), яке мало для них не менше значення, ніж Львів, проте утрималися від того, щоб повністю окупувати Литву, визнану Антантою. Вірогідно, що так було би й у випадку із ЗУНР.
Однак Українська національна рада** у Станиславові відкинула мирні пропозиції двома третинами голосів на тій підставі, що, по-перше, західний кордон (від Польщі) не був ще остаточно усталений, і, по-друге, альянти не хотіли офіційно заявити свою позицію щодо долі Великої України, бо Росія офіційно вважалася її союзником. Своє рішення західноукраїнський уряд мотивував і тим, що Львів повинен належати українцям, тим часом як демаркаційна лінія залишала його тимчасово під поляками. І тільки третина УНР за пропозицією Л. Цегельського проголосувала тоді за прийняття умов Антанти.
Л. Цегельський вважав, що це рішення західноукраїнської влади, яка задля Львова відкинула запропоноване міжнародне визнання ЗУНР, було не просто історичною помилкою, а історичним злочином. Це стало зрозумілим уже в грудні 1919 р., коли мирова конференція визначила, що східним кордоном Польщі буде т. зв. лінія Керзона—Полка, яка залишала Львів і Дрогобич, Володимир-Волинський, Мостиська і т. д. українцям. Тодішній міністр закордонних справ Великобританії Керзон і державний підсекретар США Полк чітко дотримувалися думки, що Львів не повинен належати до Польщі.
Версальська конференція
У березні 1919 р. галицький уряд одержав запрошення за підписами президента США Вільсона, прем’єр-міністрів Франції — Клемансо, Британської імперії — Ллойда Джорджа та Італії — Орландо прислати свою делегацію до Версаля. До її складу ввійшли наступний після Цегельського державний секретар (тобто міністр) закордонних справ В. Панейко і відомий історик професор С. Томашівський. У Версалі альянти створили ще одну комісію з метою припинення українсько-польського протистояння. За дорученням альянтів вона звернулася до української делегації з аналогічною, як і раніше місія Бартелемі, пропозицією — про державну суверенність ЗУНР, допущення її делегації до Версальської конференції, допомогу проти большевиків.
Панейко і Томашівський пропонували своєму урядові відповісти на це позитивно, але президент Петрушевич та закордонна комісія УНР знову виступили проти цього з тих самих причин, що й у лютому, вирішивши, однак, зміцнити галицьку делегацію ще кількома політиками. Коли президент Петрушевич для цього висунув кандидатуру Цегельського, той сказав, що доручення прийме за погодження з пропозицією альянтів. Тож у результаті до Парижа поїхали інші — анархіст М. Лозинський, полковник Д. Вітовський, які невдовзі покинули галицьку делегацію, вступивши натомість до місії Директорії з Великої України, з якою альянти, стоячи на позиції неподільності Росії, навіть не бажали говорити. У той же час місія Директорії протестувала протиѕ самостійних переговорів галицької делегації з альянтами таѕ міжнародного визнання ЗУНР (!).
Л. Цегельський згадує у своїх споминах про розмову з президентом ЗУНР, коли він застерігав його про небезпеку приходу з Америки до Європи польської армії Галлера, яку готували на большевиків. Якщо альянти визнають нас своїм союзником, міркував Цегельський, то Польща не посміє нападати на Галичину. Та президент вперто залишався на принципі повного самовизначення.
Як і передбачав Бартелемі, Антанта, зокрема Франція, відрядила на схід польський контингент під проводом генерала Ю. Галлера, в якому було всього 10-20 тисяч добре обмундированих та озброєних вояків. У травні 1919 р. Галлер зламав дану Вільсонові обіцянку й атакував українську Галичину і цим допоміг польським військам відсунути Галицьку Армію за Збруч.
Проект автономії
У вересні 1919 р., коли поляки вже окупували Галичину, а УГА опинилася в степах України, альянти погодились на тимчасову мілітарну окупацію Галичини Польщею. Але за умови, що Галичина до Польщі не належить і що Польща поверне її. У листопаді 1919 р. альянти знову запропонували галицькій делегації в Парижі проект державної автономії Галичини з сеймом, урядом і армією тимчасово на 25 років у федерації з Польщею. Більшість членів делегації цього разу вже була підтримала цю пропозицію, але президент Петрушевич, котрий перебував тоді вже на вигнанні у Відні, скликав присутніх там членів УНР, і вони спільно відкинули цю пропозицію як «зрадницьку» й фактично залишили край з нічим. Серед тих, хто підтримував пропозиції Заходу для одержавлення Галичини, був і Цегельський.
Наступного місяця мирна конференція у Версалі сформувала окрему комісію під керівництвом англійського міністра Керзона для усталення східного кордону Польщі, і її рішенням, попри польські й українські протести, було визначено т. зв. лінію Керзона—Полка, за якою до Польщі відходили західне Підляшшя й Холмщина, повіти Ярослав, Любачів, Перемишль, Лісько, Сянік (близько 400 000 українського населення). Зате на міжнародному рівні визнавалося, що Східна Галичина — це не Польща.
Про значення цього свідчить приклад із відкритою навесні 1921 р. дипломатичною місією ЗУНР у Вашингтоні, яку організував і якою керував Л. Цегельський. Його як офіційного представника Галичини часто приймали у Державному департаменті США, тобто міністерстві закордонних справ за нашою аналогією, визнавали паспорти до Східної Галичини, які він видавав, звертались в урядових справах до нього, а не до польського посольства, навіть за поданням Цегельського відкликали з конгресу проект закону про імміграційні квоти, де Галичину було віднесено до Польщі, ухваливши натомість виправлений на основі протесту проект, де Східна Галичина входила до переліку держав Європи. Протест на це польського посольства залишився, до речі, без уваги.
Історична ціна
Майже через два десятиліття після визвольних змагань 1918—1920 рр., а саме 1938 року, Л. Цегельський зустрічався з генералом Бартелемі, й у розмові вони торкнулися подій 1919 року. Француз тоді сказав, що Антанта помилилася, поставивши тільки на польську карту, бо Польща для розв’язання проблем на Сході Європи, як виявилося згодом, зовсім не надавалася. А українці, відкидаючи пропозиції перемир’я з поляками, на думку Бартелемі, також себе не виправдали, бо самі себе виключили перед Антантою з числа дієвих факторів Східної Європи.
Отже, ЗУНР цілком реально могла постати на території двох третин Східної Галичини та частини Закарпаття, східні райони якого УГА контролювала до травня 1919 року. Якби наприкінці березня 1919 року між ЗУНР та Польщею було укладено мир, тоді західний фронт для ЗУНР був би ліквідований і основний тягар боротьби перемістився на схід, де війська Директорії безуспішно намагалися стримати більшовицький наступ. Прихід УГА на допомогу армії УНР створив би військову перевагу українців на східному фронті, й, мабуть, більшовицько-російську агресію було б відбито.
Але кілька реальних можливостей утвердити ЗУНР на політичній мапі Європи з допомогою самої ж Європи наші прадіди змарнували. Їхній політичний максималізм, романтичність, невміння реально оцінити власні національні можливості призвели до того, що західноукраїнські землі згодом були розшматовані поміж сусідніми державами. З нинішньої перспективи можна тільки здогадуватися, яким важливим фактором для українців могло стати існування галицької держави. Можливо, і вся східноєвропейська історія була б пішла дещо іншим річищем. Може, дещо інакшою була б і доля східноукраїнських земель. Маючи на кордоні Українську державу, радянське керівництво навряд чи наважилося б вчинити жахливий голодомор 1932—1933 років.
Принаймні, майже 20-річне існування ЗУНР було б зовсім не зашкодило сучасним поколінням. Ровесникам ЗУНР — Литві, Латвії, Естонії навіть попри їх подальшу узурпацію Москвою нині набагато легше будувати своє державне життя, ніж українцям, саме через навіть коротке передвоєнне існування своїх держав.
А отже, Україна, навіть ставши частиною СРСР, після розвалу цієї Московської імперії мала б можливість реально інтегруватися в Європу, як це зробили Польща та Балтійські держави, й нині не була б і ментально, і політично російським «близьким зарубіжжям». У підсумку ж український «П‘ємонт» — Галичина — виявився не менш совєтським за управлінськими моделями, ніж решта України. Попри свою переважно ідеологічну антирадянськість і частково антиросійськість галичани й досі є носіями гнилої скорумпованої совєтщини з усіма її вадами. Єдиний плюс у цьому — більш послідовне відстоювання своєї українськості на відміну від східних українців.
* Великобританія, Франція і Росія сформували військовий блок Антанта в 1904-1907 рр. для боротьби проти Троїстого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина та Італія). Згодом назва «Антанта» поширилась ще на 22 країни — США, Японію, Румунію, Китай, Грецію та ін.
** Українська Національна Рада, поставши 18.10.1918 р. у Львові з метою здійснити право на самовизначення укр. земель в Австро-Угорській імперії, мала законодавчі й контрольні компетенції парламенту ЗУНР, перед нею відповідав уряд — Державний секретаріат. До складу УНР входили всі укр. депутати австрійського парламенту, крайових сеймів Галичини й Буковини, представники укр. партій із цих земель, усього 150 членів.
Джерело: Інтернет-версія газети "Галичина", автор: Петро ПАРИПА
|
