work news gallery interesting forum
20 серпня, неділя, 2017 р.Б.
До 70-річчя проголошення незалежності Карпатської Української Республіки

"...У цих умовах сейм Карпатської України 15 березня 1939 р. проголосив незалежність, обрав президентом новоствореної держави А. Волошина. Він заявив, що Карпатська Україна хоче жити в мирі із своїми сусідами, але із зброєю в руках виступить проти кожного, хто задумав би порушити її свободу й кордони.

Вперше в Європі претенденти на чужі землі зустріли опір. І вчинила його українська держава — Карпатська Українська Республіка.

Її державною мовою затверджувалась українська, державним прапором — синьо-жовте знамено, державним гербом — сполучення закарпатського герба (ведмідь у лівому червоному полі й чотири сині та три жовті смуги в правому) з тризубом Володимира Великого з хрестом на середньому зубці. Державним гімном визначено національний гімн «Ще не вмерла Україна»..."

«Моя Карпатська Україно,
Найкраща квітко на землі,
Лежиш тепер уся в руїнах
після погрому мадярні.
О краю смутку, горювання,
О земле рідна, дорога,
Завмерла ти від мук,
страждання,
від ланцюгів і батога.
Юнацьку кров з грудей точили
ворожі Гортія штики,
і кості в тобі положили
твої найкращії сини».

На початку справжньої Великої Вітчизняної.
Трагедія й звитяга захисників Карпатської України

Минає 70 років з того часу, коли в березні 1939 р. українські землі було втягнуто у вир воєнних дій, які пов’язані з найбільшим в історії людства катаклізмом — Другою світовою війною. Українство в той час перебувало в складі різних держав: Українська РСР — в Радянському Союзі, Закарпаття — в Чехословаччині, а потім в Угорщині, Буковина та Ізмаїльщина — в Румунії, а потім в СРСР, Західна Україна — в Польщі, а потім у СРСР. Багато наших співвітчизників мешкали в інших країнах Європи, Америки, Азії. І яку б політику не проводили уряди останніх, більшість українців скрізь виступала проти фашизму, багато з них із зброєю в руках в лавах армій відповідних держав чи власних добровільних військових формувань ставали до смертельного двобою з поневолювачами, разом із волелюбними народами боролися проти фашистських агресорів під час німецько-італійської інтервенції в Іспанії (1936—1939 рр.), японського нашестя в Китаї (1937—1945 рр.) та в Монголії (1939 р.). З березня 1939 року з початком угорської експансії в Закарпатті війна прийшла безпосередньо на українські землі. Ці події втягували в Другу світову війну різні країни, які стали частиною цього планетарного збройного протиборства. В 1936—1939 рр. (до нападу Німеччини на Польщу) воєнні дії вже відбувалися на територіях Європи, Азії, Африки, охопили понад 500 млн. чоловік — чверть тодішнього населення земної кулі. Їхніми призвідниками були ті ж самі агресори: німецькі, італійські фашисти, японські мілітаристи, яким протистояли миролюбні народи, в тому числі український.

Невмирущу славу завоювали українські патріоти, що виступили проти угорських інтервентів на захист рідного Закарпаття в 1939 р. Саме з оборони цього прадавнього українського краю почалася Велика Вітчизняна війна українського народу 1939—1945 рр. проти фашистських агресорів. Обѓрунтована автором даної статті, така точка зору (в т.ч. і в його публікаціях в газеті «День» від 6 травня 2005 і 5 травня 2006 рр.) знаходить все ширшу підтримку. Про це свідчить і виступ Президента України В. Ющенка 9 травня 2008 р., в якому він сказав, що Другу світову війну «ми по праву називаємо Великою Вітчизняною війною».

НАРОД СКИДАЄ ПУТА

Після Першої світової війни Закарпаття за Сен-Жерменською мирною угодою (1919 р.) було включено до складу Чехословацької Республіки (ЧСР) під назвою «Підкарпатська Русь», причому передбачався ії автономний статус. На жаль, конкретних строків надання автономії не було визначено, і празький уряд постійно зволікав з виконанням цього припису. Закарпатці ще з 1919 р. вимагали возз’єднання свого краю з Україною. Потім вели постійну боротьбу за автономію, справедливе визначення його кордонів у межах ЧСР.

У другій половині 30-х років міжнародна ситуація значною мірою розвивалася під впливом провідної тенденції політики фашистської Німеччини — розширення «життєвого простору» для німців (арійців) за рахунок загарбання територій сусідніх країн і, перш за все, слов’янських. Захопивши 12 березня 1938 р. Австрію, черговою жертвою нацисти обрали Чехословаччину. Тодішні великі держави, в першу чергу Великобританія та Франція, зайняли позицію потурання фашистській агресії, спрямування її на схід, на українські землі в тому числі. У травні 1938 р. Велика Британія, а потім і Франція натякнули, що не збираються виступати на захист ЧСР. 29—30 вересня 1938 р. на Міжнародній конференції в Мюнхені Велика Британія, Франція, Німеччина й Італія без участі суверенної Чехословаччини укладають угоду про передачу високорозвиненої Судетської області Чехії Третьому рейху. Тоді ж Гітлер і Чемберлен (англійський прем’єр) підписали декларацію про те, що їхні країни ніколи не будуть воювати одна з одною. У грудні 1938 р. угоду про ненапад і кордони з Німеччиною уклала Франція. Польща на початку жовтня 1938 р. анексувала чеську Тєшинську область.

У цих складних умовах уряд урізаної чеської держави нарешті виконує вимогу Сен-Жерменського мирного договору та конституції ЧСР (1920 р.) про надання автономії Закарпаттю. 8 жовтня 1938 р. в Ужгороді утворюється Українська народна рада Карпатської Русі, що проголосила себе єдиним законним представником усіх русинських земель (в тому числі й Пряшівщини), населення яких забезпечується самовизначенням та самоуправлінням. Виконавча влада передавалася карпатськоруському автономному уряду. З призначенням 26 жовтня прем’єр-міністром Карпатської України Августина Волошина діяльність Народної ради й уряду набуває чіткої української спрямованості. 27 жовтня оприлюднюється звернення Української народної ради до українців усього світу: «Ми віримо, що великий 50-мільйоновий український народ підійме й надалі своє велике слово і не допустить, щоб наші віковічні вороги накладали на нас пута, знову садили нас у тюрми». У відповідь на це звернення почалися масові переходи галицьких, а нерідко й наддніпрянських українців, через кордон для допомоги в розбудові нової держави. У вересні 1938 р. в Ужгороді за почином представників ОУН для оборони краю було створено Українську Національну Самооборону (УНО), провід якої очолив С. Росоха. Невдовзі в багатьох селах і містах виникли відділи УНОоборони.

Але появу автономної Карпатської України вороже зустріли деякі інші країни, перш за все Угорщина та Польща. Перша відверто прагнула анексувати ці землі. Польський уряд був проти утворення в Закарпатті української державності в будь-якій формі. Він вбачав у цьому загрозу своєму пануванню в Західній Україні, населення котрої могло наслідувати приклад закарпатських братів.

Гітлер і Муссоліні підтримали агресивні прагнення своїх угорських союзників. 2 листопада 1938 р. їхні міністри закордонних справ Ріббентроп і Чіано організували так званий перший Віденський арбітраж про територіальні претензії Угорщини до Чехословаччини, рішенням якого Угорщині було передано 12% території та 97 населених пунктів Закарпаття, в т. ч. Ужгород, Мукачеве, Берегове, багатющі родючі низовинні землі. Порушились економічні зв’язки, комунікації, людські взаємини в краї, що до цього був єдиним цілим. Уряд А. Волошина був змушений переїхати з Ужгорода до Хуста. Велику допомогу уряду в налагодженні управління з нової столиці надали члени організованої ще 4 вересня Української Народної Оборони, серед яких було багато українців з Галичини—членів ОУН.

У складній внутрішній і зовнішньополітичній ситуації уряд А. Волошина намагався стабілізувати економіку, консолідувати всі патріотичні українські сили, розбудовувати державність, домагатися підтримки інших країн. Але позиція останніх, брак коштів і часу, розірваність усталених господарських зв’язків, політична нестабільність унеможливили вирішення багатьох назрілих проблем. Слабкий державний апарат припускався чималих помилок і прорахунків.

Та, попри всі випробування й втрати, в суспільнокультурному житті автономії (а це важливий чинник згуртування та виховання патріотизму широкого загалу й, зокрема, війська, створюваного в умовах тяжких випробувань) були певні здобутки. Працювали школи, відкривалися нові освітні заклади. Виходив щоденник «Нова свобода» (редактор В. Гренджа-Донський), національно свідома молодь видавала тижневик «Наступ» (редактор С. Росоха), який став офіційним органом УНО, а потім Карпатської Січі. Селяни мали свій друкований орган «Карпатська Україна» (редагував Ю. Таркович). До Хуста приїхали відомі українські письменники Олександр Олесь, Улас Самчук, виникло літературно-мистецьке товариство «Говерла», яке видавало однойменний місячник під редакцією Олега Ольжича-Кандиби. Своє товариство створили російськомовні письменники. До Хуста перебрався державний театр «Нова сцена» (режисер Ю. Шерегій), який наприкінці листопада 1938 р. показав виставу «Запорожець за Дунаєм». Каленик і Петро Лисюки з української діаспори, створивши першу в Закарпатті кіностудію, розпочали зйомки фільму, котрий пізніше назвали «Трагедія Карпатської України».

Тим часом міжнародне становище Карпатської України з кожним днем ускладнювалось. Угорщина, територіальні претензії котрої були задоволені не повністю, безперервно здійснювала антиукраїнські дипломатичні демарші, направляла в Карпатську Україну провокаційні терористичні групи. Їй симпатизувала санаційна Польща, уряд якої неодноразово порушував перед Берліном питання про передачу, крім анексованої поляками Тєшинської області ЧСР, ще й північних районів Закарпаття. Польщу влаштовувало навіть повне підпорядкування його Угорщині. Тодішній режим Польщі ніяк не міг змиритися з існуванням поряд з Галичиною осередку української суверенності й також засилав сюди свої диверсійні групи для саботажу та терористичних акцій.

Гітлер намагався всебічно використати ситуацію в своїх цілях. Схиляючись до думки віддати все Закарпаття Угорщині, він робив це поступово, щоб ще більше прив’язати її до німецьких інтересів. І домігся свого. Фашистський диктатор Угорщини М. Хорті, запопадливо виконуючи всі бажання Берліна, 24 лютого 1939 р. оголосив приєднання до т. зв. антикомінтернівського пакту — військово-політичного союзу Німеччини, Італії та Японії, який пізніше відверто назвали Берлінським.

В цих умовах Москва кваліфікувала наслідки Віденського арбітражу як порушення міжнародних норм. А поширювані пресою та дипломатією західних країн чутки про можливе використання закарпатської державності для анексіоністських цілей щодо інших українських земель розглядала як пропагандистські вигадки. У січні 1939 р. СРСР розірвав дипломатичні відносини з Угорщиною як з країною, що не має самостійної зовнішньої політики, йде у фарватері фашистської Німеччини, зазіхає на українські землі.

10 березня 1939 р. на повідомлення західної преси й дипломатів, що нібито існують плани приєднання до Карпатської України цілої УРСР, відреагував Й. Сталін. Він назвав такі вигадки «підозрілим шумом», мета якого спровокувати конфлікт СРСР з Німеччиною без наявних на те підстав. При цьому диктатор не втримався від недолугого грубого епітету щодо Карпатської України. В офіційних радянських документах послідовно засуджувалися загарбницькі плани й дії щодо Карпатської України. А в ноті НКЗС СРСР від 18 березня 1939 р. прямо вказувалося, що дії німецького уряду стали сигналом для грубого вторгнення угорських військ у Карпатську Русь і порушення елементарних прав її населення. Інші країни залишили поза увагою трагедію Закарпаття. На жаль, не всі й українські діячі повністю усвідомлювали реальну ситуацію. Уряд Карпатської України вважав необхідним захищати рідну землю, але його дії в цьому напрямі не завжди були послідовними та ефективними. Установчими зборами в Хусті 9 листопада 1938 р. Українська Народна Оборона була реорганізована в Організацію Національної Оборони Карпатська Січ. Її керівником (головним комендантом) став Дмитро Климпуш, його заступником — Іван Роман. Оголошувалося, що січовиком могла стати «кожна фізична особа української нації, що довершила 18 літ життя та є горожанином Підкарпатської Русі». 4 грудня 1938 і 19 лютого 1939 рр. відбулися відповідно 1-й і 2-й з’їзди Карпатської Січі, які розглянули питання її організації та ідеологічно-військової підготовки. Військову силу і дисципліну січовиків продемонстрували їхні огляди й паради в Хусті.

Місцеві відділи (чоти) січовиків об’єднувалися в окружні коші, що підлягали Головній команді в Хусті. В особливо важливих пунктах, зокрема, в Королево, Іршаві, Торуні, Ставному, Перечині, створювалися січові гарнізони. Робітничі відділи Січі будували й ремонтували дороги, жіночі — готували медсестер. Запроваджувалась уніформа з відзнаками, повсюди розпочалося збирання добровільних пожертв на оборону держави. За короткий час було організовано 10 окружних команд січовиків, розпочато їхне військове навчання. Активно діяв відділ преси, пропаганди та виховання з Летючою естрадою, що об’їздила всю країну. Дослідники по-різному визначають загальну чисельність січовиків, деякі — до 10 тисяч. Вони були погано озброєні, не мали необхідного вишколу та бойового досвіду. Вистачало й конфліктів, спровокованих чеськими військовиками, непродуманих дій останніх.

«ТРЕБА ВМІТИ ВМЕРТИ ПО-ГЕРОЙСЬКИ...»

Але січовики були сміливими патріотами. Розуміючи неможливість побороти багатотисячну угорську армію, котру підтримували Німеччина та Італія, вони все ж відважно ставали до оборони краю. Для закарпатських українців це була справжня вітчизняна війна: вони боронили свою землю від іноземних загарбників. Як говорив начальник штабу Карпатської Січі Михайло Колодзінський (полковник Гузар), «коли вже немає розумного виходу з тяжкого становища, то треба вміти вмерти по-геройськи, щоб така смерть була джерелом сили для молодих поколінь».

Збройна боротьба з агресорами січовиків, а також українців, які служили в розташованих тут частинах чеської армії, почалася ще восени 1938 р. боями проти диверсійних терористичних груп угорських фашистів (т. зв. «соботчопотошів») і польських бойовиків (т. зв. «карпатських легіонерів»). Восени 1938 р. в Карпатській Україні діяло до 1000 угорських терористів. 5 жовтня вони підірвали міст біля ст. Боржава, залізничне полотно біля с. Батєве Берегівського району. 10 жовтня 86 «соботчопотошів» атакували жандармський пост і здійснили напад на ст. Боржава, де вбили провідника поїзда, пограбували пасажирів, розібрали залізничну колію. Польські та угорські терористи здійснили чимало збройних провокацій у Великоберезнянському районі: підривали мости, віадуки, тунелі. Тільки в жовтні 1938 р. було знешкоджено понад 300 іноземних бойовиків. У боях із ними гинули й українські патріоти. Так, 6 грудня в збройній сутичці з терористами загинув охоронець порядку Іван Богдан із с. Оноківці Ужгородського району.

6 березня 1939 р. Гітлер наказав остаточно ліквідувати Чехословацьку суверенну республіку, а 12 березня дав згоду фашистському регенту Угорщини М. Горті на військове вторгнення в Карпатську Україну й анексію її земель. На телеграми А. Волошина в Берлін з проханням про захист від агресора німецький консул у Хусті від імені відомства Ріббентропа порадив «не чинити опору угорському вторгненню».

У цих умовах сейм Карпатської України 15 березня 1939 р. проголосив незалежність, обрав президентом новоствореної держави А. Волошина. Він заявив, що Карпатська Україна хоче жити в мирі із своїми сусідами, але із зброєю в руках виступить проти кожного, хто задумав би порушити її свободу й кордони. Вперше в Європі претенденти на чужі землі зустріли опір. І вчинила його українська держава — Карпатська Українська Республіка. Її державною мовою затверджувалась українська, державним прапором — синьо-жовте знамено, державним гербом — сполучення закарпатського герба (ведмідь у лівому червоному полі й чотири сині та три жовті смуги в правому) з тризубом Володимира Великого з хрестом на середньому зубці. Державним гімном визначено національний гімн «Ще не вмерла Україна».

В умовах загрози іноземної агресії частини Карпатської Січі були приведені в бойову готовність. Вони масово поповнювалися новобранцями, що прагнули захистити свою Срібну землю, як поетично називали закарпатці рідний край. На їхній боєздатності негативно позначався брак зброї. Не зовсім прояснено і причини раптового від’їзду із Закарпаття напередодні вирішальних боїв деяких керівників ОУН, в т. ч. і Р.Шухевича, які до того активно допомагали у створенні й розбудові Карпатської Січі. Можливо, їхні намагання уникнути звинувачень у прямій протидії союзнику гітлерівської Німеччини і сподівання на її підтримку у відновленні української державності виявились ілюзорними. Гітлер прагнув підкорити й більшою частиною винищити українство, а не сприяти відродженню його суверенності.

Угорські фашисти 13—14 березня знову напали на територію Карпатської України. Але цього разу до банд терористів додалися регулярні війська. Відбулися запеклі бої навколо Мукачевого, біля сіл Дравці, Баранинці, Часлівці, Коритняни, Велика Добронь, Чомони Ужгородського району. Угорські війська вели загальний наступ у чотирьох напрямках: перший — Перечин—Великий Березний—Ужок, другий — Свалява—Воловець, третій: Іршава—Кушниця, четвертий — Севлюш—Королеве—Хуст—Солотвине—Ясіня. Опір нападникам чинили січові стрільці, а також частини чеської армії, що намагались прорватися до Словаччини. Всю організацію оборони краю взяв на себе створений наказом військового міністра С. Клочурака штаб, до котрого увійшли полковник С. Єфремов (начальник), полковники Гузар (М. Колодзінський), Філонович, надпоручики Парчаній, Гулянич, поручики Бабіля, Чорний, підпоручики Вайда, Щука, Роман.

Найбільша битва розгорнулася 15 березня на Красному полі, рівнині, що лежала на правому березі Тиси поблизу Хуста. Угорським агресорам тут протистояло 2 тис. січовиків і стільки ж вояків чехословацьких частин. Серед оборонців було багато учнів гімназії, яких привів учитель Я. Голота. Угорські нападники мали кращі позиції: наступали з гір, були добре озброєні, вишколені, застосовували танки, важку артилерію й літаки. Січовики поступались ім кількістю, озброєнням, захищались на рівнині, використовуючи залізничне полотно. Цілий день тривав запеклий бій. Українці відчайдушно захищалися, давши змогу провести засідання сейму. Ворог втратив 160 людей убитими і близько 400 пораненими. Але сили були надто нерівними. 230 оборонців загинули, 450 осіб потрапило в полон, багатьох було поранено, серед них — тяжкопоранені командир січовиків М. Колодзінський (Гузар) та його заступник 3. Косак. Обох схопили фашисти і через кілька днів убили поблизу Солотвина. Озвірілі варвари на місці розстріляли більшість полонених, у тому числі й учнів гімназії та студентів семінарії. Смертю героїв на Красному полі від рук угорських агресорів полягли січовики І. Кость, І. Рак, І. Галас, О. Блистов, В. Небола, учні Хустської гімназії 1. Біловар, В. Вайда, студенти вчительської семінарії І. Попович, Ю. Пекар, Й Шкіряк, І. Андрейчик, Е. Юда, М Козичар та багато інших. Цілу ніч тривали збройні сутички на вулицях Хуста. Кровопролитні бої відбувалися 16—18 березня в районах Вишневого, Буштини, Солотвина, Севлюша, Білки, Довгого, Верхні Верецькі, Чинадієвого, Сваляви.

Під вечір 18 березня агресори окупували основні райони Закарпаття, хоча бої в його гірській частині тривали аж до травня. В цілому Карпатська Україна оборонялася від агресорів довше, ніж Франція чи Польща після початку наступу на них агресорів. Не кажучи вже про Чехословаччину, яка взагалі не зробила жодного пострілу на свій захист. Після виходу угорців до польського кордону там їх радісно зустріли польські війська, які в разі потреби були готові допомогти окупантам. На північному кордоні Карпатської України весело лунало: «Венгер, поляк два братанки, як до шаблі, так до склянки». Срібна земля, як поетично називають Закарпаття, з благословення Гітлера була розтоптана кривавим чоботом фашистського режиму Хорті. Йому допомагали Польща й Румунія. Остання видавала січовиків, що переходили її кордон, угорцям, котрі негайно розстрілювали захисників рідної землі, а тіла кидали в Тису. Як писав пізніше закарпатський поет В. Густі:

«На одного хлопця була
Куля лиш одна.
Як снопи летіли в воду:
був і вже нема.
Лише скрикнути стигнув:
Україно, ма...
Напилась ріка уволю
Сліз людських і мук.
Соколят несла на хвилях
В вічну далечінь.
Ти прислухайся лише:
Тиса плаче уночі».

ДОБА ТЕМРЯВИ

На Закарпатську Україну опустився морок окупації, репресій, злиднів, нищення українства. Поет В. Гренджа-Донський так передав становище, в якому опинився його рідний край після загарбання угорськими фашистами:

«Моя Карпатська Україно,
Найкраща квітко на землі,
Лежиш тепер уся в руїнах
після погрому мадярні.
О краю смутку, горювання,
О земле рідна, дорога,
Завмерла ти від мук,
страждання,
від ланцюгів і батога.
Юнацьку кров з грудей точили
ворожі Гортія штики,
і кості в тобі положили
твої найкращії сини».

За свободу рідного краю тут тільки під час боїв у березні 1939 р. полягло понад 5 тисяч українців. Жертовність закарпатців під час захисту Вітчизни складає героїчну сторінку нашої історії. Тут вперше фашистські претенденти на світове панування зустріли рішучий опір українців, які вели смертельні бої проти паліїв Другої світової війни, поневолювачів нашої рідної землі. Це були перші битви Великої Вітчизняної війни 1939—1945 рр. українського народу проти фашистських агресорів, які не припинились і після того, як загарбники встановили в Закарпатті жорстокий окупаційний режим. Саме тут було започатковано в роки Другої світової й український партизанський рух різних ідеологічних напрямів.
Закарпаття було поділено окупантами на три експозитури — Ужанську, Бережську й Мараморошську. Повсюдно запанувала угорська адміністрація, угорська мова. Незадоволених і борців з режимом відправляли в концтабори в с. Крива на Хустщині, селищах Чинадієве, Тур’ї Ремети, Перечин, а також в Будапешті, Надьканіжі, Ніредьгазі, Кіштарчі. В мукачівському палаці Ковнера і чинадієвському помісті Шенброна ув’язнених катували в спеціальних камерах допитів. Усі тюрми були переповнені. Через нестачу місць для ув’язнення і катувань виділялися будинки в Ужгороді, Мукачевому, Хусті, Мараморош, Сегеті; використовувалися приміщення шкіл Великого Бичкова, Перечина та інших.
За «неблагонадійними» було встановлено суворий поліцейський нагляд. Вони не мали права переступати межі свого міста чи села, вести телефонні розмови, виходити з дому після 10-ї години вечора і до 5-ї години ранку, повинні були регулярно реєструватись у поліцейських чи жандармських пунктах. Нестримним потоком у Закарпаття прибували сотні угорських жандармів, створювалася широка мережа контррозвідувальнпх органів, вербувалась агентура серед різних верств населення. Спеціально створена комісія з перевірки благонадійності закарпатців звільнила з роботи близько двох тисяч службовців. Без її санкції ніхто не міг зайняти навіть найнижчої посади в державних установах. Уся влада була зосереджена в руках угорських комісарів, яких Хорті наставляв: почувай себе віце-королем, щоб противник відчув твій кулак.
Різко впав життєвий рівень населення, більшість народу жила в злиднях. Зросли ціни, було запроваджено карткову систему розподілу продуктів і промислових товарів. Три дні на тиждень заборонялося продавати м’ясо. За невиконання обов’язкових поставок сільгосппродукції селян карали ув’язненням до трьох років. Широко застосовувалася примусова праця. Продовольство, сировину Закарпаття хортіські власті вивозили ешелонами.
З перших днів окупації жителі Закарпаття чинили масовий опір окупантам, який став продовженням вітчизняної війни українства. Ненависному режиму Хорті не сплачували податків, відмовлялися постачати угорській армії продовольство, коней, сіно тощо. Молодь саботувала заняття в створеній угорцями молодіжній організації «Левенте», хоча за це винних карали штрафом і двомісячним ув’язненням. В навчальних закладах Мукачевого, Ужгорода, Хуста створювали антифашистські підпільні групи та організації. Так, у квітні—жовтні 1939 р. члени підпільної молодіжної групи студентів і викладачів у Мукачевому М. Фегер, В. Русин, Г. Токар, В. Кампій, В. Решетар, П. Іванчо, Е. Шандор, Ф. Яцина, В. Овсак, М. Головко та інші писали на будівлях антифашистські лозунги, випустили кілька листівок.
Активно діяли організації українського національного спрямування. Для керівництва цим рухом у Хусті в 1940 р. Д. Бандусяк, М. Орос, А. Цуга створили територіальний комітет. Підпільників краю було поділено на три райони, їх очолили А. Цуга з Малого Березного, Д. Бандусяк з Ясині, П. Погоріляк із Широкого. Територіальний комітет підтримували українські організації, що діяли в Братиславі, Кракові, Львові, надсилали йому інструкції, друковану продукцію, листівки. Організатори руху проводили пропаганду, збирали зброю, створювали партизанські загони, видавали друкований орган «Чин». У березні 1941 р. один із членів руху І. Романець установив синьо-жовте знамено на Хустському замку, зірвавши звідти угорський прапор.
Широкого розвитку набув підпільний рух, керований комуністами Закарпаття. Після заборони 25 жовтня 1938 р. комуністичної організації було створено підпільне бюро крайкому, до котрого увійшли: О. Борканюк, С. Вайс, Д. Попович, І. Туряниця, Г. Феєр. Бюро переїхало до Хуста, там готували кадри для підпілля, шукали явочні квартири, встановлювали конспіративні зв’язки. В усіх округах були створені підпільні комітети й організації. В Ужгороді активно працювали М. Ротман, Ш. Бурич, А. Малена, Г. Бачо, Й. Фігула. Я. Геді; в Мукачевому — І. Шомпляк. М. Смуток, О. Дьєрдь; у Береговому — Й. Товт, А Фодор, Е. Габор, у Виноградовому — Ю. Онуфрій, Б. Рот. Підпільні організації активно діяли у Великоберезнянському, Хустському, Рахівському, Перечинському, Тячівському, Іршавському, Свалявському, Воловецькому, Міжгірському округах.
Під час окупації Закарпаття місцеві жителі, особливо молодь, переходили на територію СРСР. Це була своєрідна форма опору хортіським властям. Останні видали наказ стріляти в порушників кордону після першого попередження. Населенню прикордонної смуги заборонялося світити в будинках, розкладати вогнища. І все ж, незважаючи на репресії, 5,3 тис. закарпатців за 1939—1941 рр. (до нападу Німеччини на СРСР) перейшли кордон. Вони не бажали служити в угорській армії, шукали кращого життя, хотіли вчитись.
Усіх втікачів сталінсько-беріївське керівництво піддало репресіям. За вироками особливих нарад і трійок органи НКВС відправляли перебіжчиків у виправно-трудові табори. Понад 20 радянських концтаборів стали останнім притулком нещасних, багато з них там і загинуло. Влітку 1942 р. розпочалося формування першого чехословацького батальйону в м. Бузулук. Восени цього ж року закарпатців, які мали чехословацьке громадянство, було амністовано. 3 різних радянських концтаборів туди прибуло 886 закарпатців. Багато з них взяло участь у боях на фронті проти гітлерівців та їхніх союзників.
Отже, з прадавнього українського краю, сонячного Закарпаття, ще в березні 1939 р. почалась довга й запекла Вітчизняна війна українства проти фашистів — на захист своїх земель, своєї свободи, свого існування.

Автор: Володимир ШЕВЧЕНКО, доктор історичних наук, професор
Джерело: газета "День"

Поділитись
| додано: 15/03/2009 | root |
Новини
06 січ.
Де не стоятиму - вистою
17 вер.
18 вересня 2013 року відбудеться відкрите засідання Громадського комітету із вшанування пам’яті жертв Голодомору
04 вер.
Наливайченко просить Генпрокуратуру захистити права реабілітованих жертв політичних репресій
24 лип.
Щорічний мистецький захід "Толока в Легедзине" цього разу 10 серпня 2013 р.
24 лип.
24 липня 2013, Київ, Майдан Незалежності. ПЕРШИЙ ФЛЕШМОБ-ЗАПРОШЕННЯ НА ЕТНО-ФЕСТИВАЛЬ "ЖНИВА 2013. ДОМОТКАНЬ"
22 черв.
Музей Івана Гончара - 22-23 червня, фестиваль «КОБЗАРСЬКА ТРІЙЦЯ»
22 черв.
Музей Івана Гончара - 22 червня, відкриття виставки «Микола БУДНИК – майстер, художник, поет»
22 черв.
Музей Івана Гончара - 20 червня, відкриття виставки Надії Вінарської-Марченко «Я СВІЙ ЧАС У ВИШИВКАХ ЛИШАЮ...»
15 квіт.
ПРЕС-РЕЛІЗ - В МУЗЕЇ ІВАНА ГОНЧАРА - 16 КВІТНЯ 2013 РОКУ О 17:00 відбудеться творчий вечір ЛІРНИКА ЯРЕМИ
13 квіт.
Вільна дискусія "Сила ненасильницького спротиву. Спогади про Норильське повстання 1953 р."
13 квіт.
24 квітня 2013 р., 11:00 Будинок Вчителя. Круглий стіл, присвячений 95-й річниці Української Держави (Гетьманату П.Скоропадського)
20 лют.
АКЦІЯ Громадського об’єднання «Українська Справа» «ХОЧЕМО ЧИТАТИ ПРЕСУ УКРАЇНСЬКОЮ»
31 січ.
"Патріотами не народжуються, а стають", – Вадим Васильчук
18 січ.
Допоможи встановити меморіальну дошку воїнам Армії УНР
20 груд.
У Харкові міліція затримала 22-х учасників ходи на підтримку Павліченків
14 лист.
They are not killers! - справа Павлiченків.
Внески товариства та благодійні внески людей, які хочуть підтримати нас і нашу діяльність.
 
maidan.org.ua
Дитячо-юнацький еколого-туристичний клуб <Екотур>
Контакти:
Для запитів:question(at)spas.in.ua
Осавул БКБЗ"Спас":vadymyrko(at)spas.in.ua
 +38 (063) 841 44 60
Прес-служба:press(at)spas.in.ua
 +38 (093) 648 11 50
Діяльність | Новини | Світлини | Цікаве | Форум
Події | Спорт | Вишколи | Культура | Контакти
 Розробка та дизайнування - "web-design samsobisam"