Міліція порівняно з минулими роками не стала ні жорстокішою, ні людянішою. Вона залишилась такою ж самою. Правоохоронці вбили чи покалічили не першого і не останнього хлопчину в цій країні.
Вони не бояться заворушень, у них є безліч схем, як виходити з таких ситуацій. Надзвичайною подією для них стала не смерть студента, а те, що ця історія набула розголосу.
І вони вміють з таких історій викручуватися. Для української влади, де сидять люди з міцними нервами, все це знову виглядає як чергова булька в киплячому казані української політики.
У 2008 році я деякий час працював в ТСН на "1+1", саме тоді розпочався цикл журналістських розслідувань "Жерсть мундиру" Жана Новосельцева.
Незважаючи на те, що телепроект проіснував досить довго і розслідування виходили мало не щодня, з безкінечного мартирологу жертв українських правоохоронців в ефір потрапило бодай 10% усіх історій.
Кожен день до дверей телецентру приходили люди з течками документів, медичними довідками, а то й просто оповідали по телефону жахливі історії про побої, катування та несправедливі обвинувачення. Складалося враження, що від рідної міліції постраждала більшість населення. Це була та сама міліція, що й сьогодні, хоча й був інший міністр, колишній польовий командир Майдану, який називав ці сюжети "заказухою".
Так само і нинішні міліцейські начальники вважають будь-які вияви протесту проти звірств правоохоронців проплаченими.
Акції протестів проти міліцейської сваволі, які прокотилися Україною 1 червня, показали, що протести проти дій влади можуть відбуватися не лише під проводом опозиції сил, а й бути стихійним виявом громадянської позиції.
Хоча, звичайно, без хизування політичною символікою не обійшлося. Це вже не дивує - українська опозиція розцінює такі заходи виключно як сприятливе середовище для підняття рейтингів своїх політичних вождів.
Ця ж сама акція продемонструвала, що один з яскравих лозунгів, яким озброїлися мітингувальники, - "Франція, Греція, Україна?" - в нашій країні поки лише погроза, а не серйозний намір діяти.
Нагадаю, Франція палала майже місяць після смерті двох підлітків з передмість. Нинішній президент, а тодішній міністр внутрішніх справ Ніколя Саркозі назвав бунтівників покидьками, а його підлеглі приборкували шаленіючу юрбу гумовими кулями, водометами та сльозогінним газом.
Бідна емігрантська молодь навзаєм палила автомобілі та поліцейські відділки, трощила банки та дорогі магазини.
В Греції смерть підлітка-анархіста у 2008 році ще досі не вичерпала свого символізму та мобілізуючого ефекту. Десятки тисяч молодих людей, вийшовши на вулиці під лозунгом "Ні - вбивцям в уніформі", досить успішно вели вуличну війну з поліцією, розтрощивши половину Афін. Повстання подекуди спалахує і дотепер.
Загибель молодих людей від рук поліції відіграла роль детонатора вибуху, дійсна причина якого - проблемні соціальні питання в обох країнах.
Україну соціальні проблеми ніколи не залишали, але для того щоб суспільство здетонувало, смерті студента виявилось замало. Можливо, це станеться тоді, коли Кернес почне публічно трощити щелепи перехожих на вулицях Харкова, а Дмитро Табачник стрілятиме з іменного маузера у всіх, хто розмовляє українською з галицьким акцентом.
Хто ж його знає коли і після чого у українця увірветься терпець?
Традиції гречкосіїв в черговий раз виявилася набагато сильнішими за козацькі. В розмовах на кухнях та на сторінках блогів багато українців мріють про кривавий індивідуальний терор проти влади, а на вулиці навіть не кожен здатен скрутити дулю в кармані.
Свого часу німецькі червоні "телемрійники" РАФ підклали під методику індивідуального терору проти можновладців залізобетонну ідеологію очищення владних інституцій від фашистів, які після падіння Третього Рейху залишилися на ключових посадах в країні.
Перехід від викривальних маніфестів до вуличної війни відбувся досить швидко, і в 70-80-ті роки у Німеччині вона вже мала значну підтримку серед молоді, якій не подобалася держава і подобалася війна з нею.
Громадянське суспільство в нашій країні за останні роки зробило відчутний крок уперед, але й надалі програє у найвідповідальніший момент через відсутність критичної маси пасіонаріїв.
Воно не може протиставити щось твердолобості міліції та презирству влади, яка підло і нахабно використовує холопську покірність мас. Воно не готове демонструвати силу і впевненість коли це справді потрібно.
Інколи з цього середовища крок уперед робить купка людей, яким не все одно. До них миттєво долучаються божевільні, політично стурбовані фанати та провокатори на зарплаті і це стає першим кроком до поразки.
Історія громадського протистояння з владою в Україні доволі сумна. Громадським спротивом воно залишається дуже недовго, потім всю енергію потенційного вибуху розсмоктують політичні сили та окремі політики.
Так підписується черговий вирок нездатності ні на що. Можна бути впевненим, що в разі повторення стихійних акцій, їх захочуть очолити і очолять, використають, задушать нинішні опозиційні вожді.
Але це вже буде інша історія - боротьби опозиції за владу.
Подібний сплеск публічного гніву, спровокованого діями міліції, стався півроку тому в Росії, досягши піку під час стрілянини в супермаркеті, яку влаштував майор Євсюков, та подальших інтернет-зізнань майора Димовського.
Втім, вже через дуже короткий час російський "майор Мельниченко" з тонами компромату, організованими прес-конференціями та зверненнями до "батюшки-царя" став схожим на типовий протестний симулякр, до появи якого в Росії тверезомислячі люди поставилися обережно.
В Кремлі вміють і знають як боротися з проявами громадянської мужності. Весь цей спротив вміло каналізовано в інтернет, блогосфера й надалі рясніє повідомленнями про той чи інший злочин правоохоронців, але це не призводить до будь-яких проявів реального протесту.
Цими методиками наполегливо оволодіває нинішня українська влада (випуски новин центральних каналів про вирубку харківського парку глушилися у самому Харкові, деякі інформаційні агенції в повідомленнях умисно зменшували кількість протестуючих під час акції під Шевченківським РУВС та натякали на "замовність" заходу). Представники вищої влади начебто активно відреагували на загибель студента в стінах столичного райвідділу міліції. Справу про вбивство Ігоря Індило взяв під особистий контроль президент Янукович, в Раду був викликаний головний міліціонер Києва Олексій Крикун, який розповів стару міліцейську байку - "був п'яний, впав, забився, убився". Але Крикун обіцяв вибачитися, якщо вбивство підтвердиться. В той же час, така позірна зацікавленість влади діями міліції в справі з загиблим студентом ніяким чином не поширюється на звіряче побиття протестуючих проти вирубки парку у Харкові, де під чуйним наглядом місцевих правоохоронців наймані мордовороти гамселять екологів, бабусь та небайдужу інтелігенцію. Громадянська мужність людей, які захищають ліс своїми тілами, звичайно ж, викликає велику повагу, її потрібно ставити в приклад. Але невідв'язно крутиться в голові одне запитання: де решта громадян другого за кількістю населення міста країни?

Можливо й надалі зберігають вірність своєму виборові: Віктору Януковичу (70% голосів на Харківщині у 2010), нинішньому губернатору Добкіну (майже 45% голосів у 2006 на виборах мера)?
В півторамільйонному Харкові знаходиться декілька сотень людей (називають цифри до тисячі) готових захищати ліс і протистояти міліції та найманцям.
Для порівняння, навіть через рік після вбивства підлітка у Греції в вуличних протестах та заворушеннях брали участь десятки тисяч людей.
Влада починає боятися тільки тоді, коли перед нею великий натовп. Все інше вона розцінює як тимчасову прикрість та незаплановану затримку часу.
Тут хотілося б процитувати талановитого провокатора Дмитра Корчинського: "Нині, якщо хочеш відчути себе українцем, мусиш проривати міліцейський кордон. Поменше співати "Червону калину" на мітингах, а побільше мовчати на допитах".

Андрій Кондратенко, Центр політичного консалтингу, для УП