Вітаємо всіх українців з 198-ю річницею від дня народження Великого Кобзаря! Безумовно, без Тараса Шевченка не було б сучасної української нації та безсмертних творів української літератури. Його доля - живий приклад того, як можна принести користь своєму народові, навіть не здобувши особистого блага. Приклад для всіх нас. Та, на жаль, нині вшанування постаті Шевченка все більше скидається на механічно повторювану процедуру "для годиться", замість того, щоб слугувати нагадування про його нездійснені заповіти. Тому дозволимо собі навести вірш також видатного літератора Івана Багряного. У ньому автор вже в 1927 році підіймає питання нехтування владою та суспільством ідеалами Шевченка, що, на жаль, особливо відчутно й зараз. КАНІВ Ліловий степ. Пустеля вод широка. Убогих нив латки і комишів рябінь. Іржа хаток, похилених в журбі. А над усім — на кряжі голубім Печаль очей Великого Пророка. Ніхто ніде — лиш цвіркуни та вітер. Ніхто ніде — лиш луки та яри. І хмурить чоло, шапкою накрите, Забута постать глиняна з гори. Чого ж хмурний, понурий? Що жалієш? Що слава розмінялася в словах? Що хутори задрипані німіють І няньчать злидні, як в минулих днях? На «зломі двох епох» — в хвості, в болоті, Щоправда, тяжко скинути горба. Ніяк гарба прогресу в рабськім поті Не зрушить злиднів давнього раба. Та все ж іде, гряде урбанізатор. Прийде — розставить дивні комини. На твоїм місці буде елеватор, Дніпро замкнуть у шлюзи, як в штани. Індустрія!.. Електрика!.. Машини!.. Нащо ж сади тут, люди, солов'ї? Машини, брат, симфонію розчинять, Поб'ють в диму цю вигадку гаїв. Гуде мотор десь, протинає обрій — То в новий день новий пророк гряде. Ліловий степ, понурий і холодний У млу, як ти, повив чоло бліде. Йде вік новий, у панцері закутий. Твій вік давно, одспіваний, пропав. Мабуть, тому ти глиняний, забутий І пилом днів, мов попелом, припав. Лише в кутку — на простій чорній рамі Положено васильки, ніби креп, Рукою простою і ввито рушниками З любов'ю ніжною і тихими словами Твій, рабським часом тиснутий портрет. Ніхто ніде — лиш цвіркуни та вітер. Ніхто ніде — лиш луки та яри. І хмурить чоло, шапкою накрите, Забута постать глиняна з гори.