work news gallery interesting forum
19 березня, вівторок, 2024 р.Б.
Де не стоятиму - вистою

Йдеться про одну з ключових постатей духовного життя останніх десятиліть, ще й досі багато в чому не розгадану і не поціновану суспільством. Він мужньо творив свою долю.

Йдеться про одну з ключових постатей духовного життя останніх десятиліть, ще й досі багато в чому не розгадану і не поціновану суспільством. Він мужньо творив свою долю. Він постійно перебував на страшній межі, на межі людських можливостей — бо народжував свій власний, «іншоплощинний» світ. Народжував його в нелюдських, здавалося б, умовах аж до днів своєї загибелі у вересні 1985 го. Розмова про Василя Стуса, отже, вимагає переш за все щирості, чесності, бодай наближення до того мужнього розуміння життя, яке виробив Поет. І в цій розмові абсолютно недоречним є фальшивий «пафос» високих слів. Ця людина — один з найбільших майстрів слова в українській літературі ХХ століття — сама здатна розповісти про себе, про свій духовний світ, свій подвиг. На думку автора цих рядків, то є найкращим шляхом до розуміння цієї дивовижної особистості, адже перш ніж інтерпретувати — треба знати. Ми пропонуємо читачеві також ознайомитись зі спогадами рідних і близьких Стуса, так само, як і з документами такої ще близької до нас доби 60—80 х років минулого століття. Трагедія великого Поета, який написав:«Голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину», дійсно — була водночас і трагедією його нації. І жодна міфотворчість тут непотрібна. Потрібне, повторiмося, точне знання. Отже, слово — Василеві Стусу.

1. КОРІННЯ

Народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині. Дитинство й юність минули на Донбасі.

ВАСИЛЬ СТУС. ПОРТРЕТ В. ЗАРИЦЬКОГО «Перші уроки поезії — мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати... Найбільший слід на душі — од маминої колискової «Ой люлі-люлі, моя дитино». Шевченко над колискою — це не забувається. А співане тужно «Іди ти, сину, на Україну, нас кленучи» — хвилює й досі. Щось схоже до тужного надгробного голосіння із «Заповіту»: «Поховайте та вставайте...». Перші знаки нашої духовної аномалії, журба — як перше почуття немовляти в білому світі. Ще були — враження від дитинства. Гарного дитинства.

Шкільне навчання — вадило. Одне — чужомовне, а друге — дурне. Чим швидше забудеш школу, тим краще. В четвертому класі щось заримував про собаку. По-російському. Жартівливе. Скоро минуло. Відродилося в старших класах, коли прийшла любов. Інститутські роки — трудні (Василь Стус закінчив українське відділення філологічного факультету Донецького педінституту в 1959 році. — І. С. ). Перша публіцистика віршована — позви з історією. Захоплення Рильським і Верхарном. Ще чогось прагнув безтілесний дух. І знову ж — любов. Стужілий за справжньою (не донецькою) Україною, поїхав учителювати на Кіровоградщину, поблизу Гайворона. Там витерпів душею, звільнився од студентського схимництва. Армія — прискорила. Почувся мужчиною. Вірші, звичайно, майже не писалися, оскільки на плечах — погони. Але там прийшов до мене Бажан. Тоді ж — перші друковані вірші — 1959 рік».

Василь СТУС, «Двоє слів читачеві». Передмова до рукописної збірки «Зимові дерева», 1969 рік.

Василь Стус: самотність серед мавп

Василь Стус як європеєць

У Горлівці відкрили оновлений Музей Василя Стуса

«Бронебійна публіцистика». Василь Стус

Серце, самогубство чи вбивство?

Василь Стус - про ганебність «прострації покори»

Де не стоятиму - вистою


***

Iз вражень дитинства

«Усе дитинство моє було з тачкою. То везли картоплю з поля, то з мішком я ходив на городи: рвав траву — чи то для корови, чи то для кози, то возив вугілля, збиравши на териконі. Тяжко — жили мало не лопали. А мусиш пхати тачку. Пам’ятаю, як плакала мама, бо в неї була одна подерта — латана-перелатана сорочка, а ми з Марусею (сестра. — І. С. ) ходили бозна у чому.

...Пам’ятаю, як 1946—47 рр. пас чужу корову — за це мене годували. Я знав, що мама голодна — і не міг їсти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом. Колись поніс миску, а мама стала сварити мене дуже тяжко, плакала, казала, аби я так не робив більше. Бо їй дуже хотілося їсти — і дивитися на їжу їй було тяжко. А мені ложка не лізла до рота...

...Пам’ятаю, як уперше пішов до філармонії. Пам’ятаю, як прослухав цикл лекцій про Бетховена — всі 9 симфоній і чимало концертів. А які пречудові його сонати! І яка це була людина! Все життя — в горі, в нещасті, в муці — і він — один проти цілого світу — перемагає! Тобто не поступається напасникам, а йде напролом: або світ прийме таким мене, як я є, як мене народила мати, — або вб’є, знищить мене. Але я — не поступлюся! І з кожної миті своєї, з кожного почуття й думки своєї зроблю свій портрет, тобто, портрет цілого світу: хай знає цей світ, що душив, гнув мене, що я вижив, зберігся, доніс до людей усе, що хотів.

...Пригадую одного старого дідуся. Сам голодний, він, піймавши хворого голуб’ятка, ще жовтодзьобого (була хвора ніжка) — годував його зі своїх уст хлібом, напував водою. Те голуб’я стрибало за ним, як за батьком. І що? Видужало голуб’я, підросло, набралося сили. Не знаю, дякувало вже чи ні (не в тому річ!), а коли дякувало — то як. Але в моїй пам’яті — поки й житиму — буде той дідусь нужденний, якому голуби сідали на плечі, рамена, долоні, голову (дідусь уже помер). І від того, що це було, що це бачив я і бачили інші люди — світ став кращий. Бо й мені й іншим захотілося й собі — жити так, аби голуби сідали на плечі».

 Василь СТУС. Лист до сина із заслання. 25 квітня 1979 року

2. СТАНОВЛЕННЯ (САМОСОБОЮНАПОВНЕННЯ)

«Післяармійський час уже був часом поезії. Це була епоха Пастернака і — необачно велика любов до нього. Звільнився — тільки десь 1965-6 рр. Нині найбільше люблю Гете, Свідзинського, Рільке. Славні італійці (те, що знаю). Особливо — Унгаретті, Квазімодо. Ще люблю «густу» прозу — Толстого, Хемінгуея, Стефаника, Пруста, Камю. Вабить — і дуже — Фолкнер...

...Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них — як на мене — путящі.

І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Поет — це людина. Насамперед. А людина — це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а — робив би коло землі. Ще зневажаю політиків. Ще — ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи!

Один з найкращих друзів — Сковорода».

 Василь СТУС, «Двоє слів читачеві». Передмова до рукописної збірки «Зимові дерева», 1969 рік.

***

8 грудня 1962 року. Василь Стус, шкільний вчитель української мови у Горлівці на Донеччині, разом з приятелем Василем Шиманським зайшли до місцевої робітничої їдальні, стали до черги. Василь Шиманський, який стояв першим, попросив: « Дайте мені, будь ласка, на перше — борщ, на друге — шніцель із картопляним пюре та компот » .

Літературна українська, посилена західним акцентом, роздратувала якогось підігрітого спиртним шахтаря. Додавала хоробрости й належність до великого гурту, від якого всією їдальнею розходилися винні випари. «Ти що, падло, по-нашему гаваріть нє умєєшь? Що ти лєпєчєшь: «Дайте на пєршє», «Дайте на другє»... Ти шо, сука, по-человєчєскі гаваріть не умєєшь? ...А мнє плєвать, шо ані учітєля. Не убілі етіх бандєровцев в сорок пятом, так сєйчас добйом!».

Василь Шиманський згадував: «Василь Стус розвертається (я не встиг поставити підніс з обідом), хапає того плюгавця і піднімає вверх (я казав, що Стус ніколи не кричав, він і зараз не крикнув), а лише з гнівом вимовив голосно: «Замовчи, негіднику, бо вишвирнемо тебе геть із їдальні!».

Підбігли з черги більш помірковані шахтарі, втихомирили розпочату бійку, і ми пішли їсти свій обід».

Iз книжки Дмитра СТУСА «Василь Стус. Життя як творчість»

***

Ти що казав? Зараза — що казав?

Як кулі клацали, мов вовчі жовті ікла.

Ти обіцяв — навіки зав’язав

Біль — білий день, що й світу вже не видно?

Ти що казав? Що в зашморг затягнеш

Мене, моїх дітей, мою дружину,

Всіх націоналістів з України,

Фашист червоний, землю забереш

І на платформи — в болота сибірські,

Людські кістки — на добриво візьмеш?

Ти що казав — ти в тишу закуєш

Оцей кортеж оскаженілих тигрів?

Я ворог — так. На полум’ї тортур

Мене огнем осяло зненавиди.

Я ворог твій. Я ворог. Ворог.

Василь СТУС, грудень 1962 р.

***

Звіром вити, горілку пити —

 і не чаркою, поставцем,

і добі підставляти спите

вірнопідданого лице.

І не рюмсати на поріддя,

коли твій гайдамацький рід

ріжуть линвами на обіддя

кілька сот божевільних літ,

і не бештати, пане-брате,

а триматися на землі!

Нею б до печінок пропахнути,

в грунт вгрузаючи по коліна,

А щоб звикнути — остудити,

закропити у крик, у кров,

заперіщить вишневим віттям

віком викрадену любов.

І з ордою під дикі галаси

прорешечуватись гробами,

раз жене нас ненатля сказу

по роках, по віках, по горбах!

Василь СТУС. Квітень 1964 р. Пізніше, 1972 р.,

«експерти», замовлені КДБ, кваліфікували цей вірш як «ворожий» та «наклепницький».

***

...Ти вже не згинеш, ти двожилава,

земля, рабована віками,

і не скарать тебе душителям

сибірами і соловками.

Ти ще виболюєшся болем,

ти ще роздерта на шматки,

та вже, крута і непокірна,

ти випросталася для волі,

ти гнівом виросла. Тепер

не матимеш од нього спокою,

йому ж рости й рости,

допоки не упадуть тюремні двері.

І радісним буремним громом

спадають з неба блискавиці, Т

арасові провісні птиці —

слова шугають над Дніпром.

Василь СТУС, червень 1963 р.

***

1963 року Василь Стус переїхав до Києва, вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, працював над дисертацією «Джерела емоційності поетичного твору», багато перекладав (Гарсіа Лорка, Гете, Рільке...).

***

«Зустріч і стрімке зближення Василя Стуса з Іваном Світличним, відповідальним секретарем журналу «Радянське літературознавство», що започаткувалося в грудневі дні 1963-го, можна сказати, де-факто ввело Василя в коло шістдесятників та Клуб творчої молоді. Не встигнувши навіть як слід роззнайомитися з опозиційним, хоча й російськомовним, середовищем аспірантського гуртожитку, Василь потрапляє зовсім до іншого кола — кола творчої української інтелігенції, яка живе тими ж болями й надіями, що й він. Це було саме те, чого Василеві так бракувало в Донецьку й заради чого він їхав до Києва. Як твердить Євген Сверстюк, «Василь Стус став на шлях опозиції саме тоді, коли в повітрі запахло порохом і обережність стала надягати маску лояльности»...

Що особливо вабило Василя до малесенької квартири Світличних, то це бібліотека... Проте постать Івана Світличного була важливою не лише цим. Від 1964 року, особливо — після розгону Клубу творчої молоді, він більшість часу присвячує роботі з молодими українськими письменниками, критиками та художниками, прагнучи якось зберегти нове покоління творчої інтелігенції, що в силу обставин суспільно-політичного життя країни нагально мусило визначитися, з якого вони боку барикад. Звісно, він не стимулював і не підштовхував нікого на існування поза офіціозом, але тим, хто там таки опинявся, простягав руку допомоги, об’єднував і гуртував довкола себе, допомагав не змарнувати свій талант і не скоритися розпачу...

Від 1964 року шлях Василя Стуса перетворюється майже у вертикальну лінію, що загрозливо прямує до неба».

Дмитро СТУС. «Василь СТУС. Життя як творчість».

3. ДВОБІЙ

Коли на початку осені 1965-го в Україні почались арешти в середовищі найталановитіших представників творчої інтелігенції (зокрема, було ув’язнено й Івана Світличного), Стус зробив Вибір.

***

«Пояснювальна записка дирекції Інституту літератури АН УРСР»

В суботу, 4 вересня 1965 року, під час виступу автора фільму «Тіні забутих предків» та його учасників і потім, після виступу І. Дзюби, який не зміг сказати про групу арештів (його зіпхнули зі сцени, гукаючи, що людей не заарештовують), я виступив так само. Мене обурило брутальне поводження з І. Дзюбою, факт арештів і та атмосфера приховування цього факту, яка найточніше виявилася під час зустрічі з акторсько-авторською групою фільму. Були шалені вигуки «Це провокація», «Це брехня», «Тут не місце...» і т. д. І тоді я не зміг стерпіти.

Я говорив з обуренням про те, що підозріливо приховувані арешти виявляють якусь гнітючу атмосферу, яка створилася в Києві, особливо ж — щодо молодих митців. Ці підозріливі арешти створюють грунт для страшних аналогій. Тінь кривавого 1937 р. надто близька, щоб можна було не реагувати на будь-які подібні симптоми. Чисто психологічно, чисто громадянськи — я не міг стриматися. Я вважаю, що в таких умовах мовчанка є злочином. Злочином проти тих високих ідеалів комунізму, на яких я виховувався...».

 Василь СТУС. 7 вересня 1965 року.

...20 вересня директор інституту підписав наказ про відрахування аспіранта Стуса «за систематичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу».

***

Не можу я без посмішки Івана

Оцю сльотаву зиму пережить.

В проваллях ночі, коли Київ спить,

а друга десь оббріхують старанно,

склепить очей не можу ні на мить,

він, як зоря, проміниться з туману,

але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.

***

Іваночку! Ти чуєш, доброокий?

Їй-бо, не знаю, що я зле зробив.

Чому ж бо й досі твій поріг високий

ані відчув, ані переступив?

***

Коли тебе, коханий, покарають, —

куди втечу від сорому й ганьби?

Тоді прости, прощай, проклятий краю,

вітчизно боягузів і убивць.

Василь СТУС. 5-6 грудня 1965 р.

Вірш присвячено заарештованому Івану Світличному

***

Після відрахування з аспірантури Поет деякий час працював у будівельній бригаді Інституту садівництва (гасив вапно), потім недовго — в Центральному державному історичному архіві УРСР, робітником на будівництві метро, старшим інженером конструкторського бюро. Він знайшов своє кохання — у грудні 1965-го одружився з Валентиною Попелюх. І творив, творив...

***

Отак живу: як мавпа серед мавп,

чолом прогрішним із тавром зажури

все б’юся об тверді камінні мури,

як їхній раб, як раб, як ниций раб.

Повз мене ходять мавпи чередою,

у них хода поважна, нешвидка.

Сказитись легше, аніж буть собою,

бо ж ні зубила, ані молотка.

О Боже праведний, важка докука —

сліпорожденним розумом збагнуть:

ти в цьому світі — лиш кавалок муки,

отерплий і розріджений, мов ртуть.

Василь СТУС, жовтень 1968 р. Під час слідства 1972 року замовлена КДБ «літературознавча експертиза» кваліфікувала цей вірш як «наклепницький».

***

Даждь нам, боже, днесь! Не треба

завтра — даждь нам днесь, мій боже!

Даждь нам днесь! Догоряють українські ватри,

догоряє український весь край. Моя

дорога догоряє, спрагою жолобиться душа.

Як Господь нас оком поминає,

тоді, болю, грай без кунтуша!

Василь СТУС. Зі збірки «Зимові дерева», 1969 рік.

***

«Митець потрібен своєму народові та й усьому світові, коли він сучасний, коли його творчість іде по самому нерву життя, коли вона зливається з криком його нації.

Де та сучасність для сьогоднішнього українського митця, для сьогоднішнього українського інтелектуаліста? Вона між лезом великодержавного меча й горлом української нації. Там і тільки там шукали й знаходили сучасність наші попередники, вітчизняні письменники-великомученики, більшість яких стала жертвою російського царизму та новітніх деспотій...»

Василь СТУС. Зі статті «Дещо з думок наших попередників», 1971 рік.

***

«Як на мене, песимізм мало чим різниться від оптимізму. Як і всі антиномії, сіамські близнюки: добро і зло, ніч і день і т. і.

Мій песимізм іде від розуміння безглуздости людського життя і його неможливости — водночас. Єдиний смисл — у народній приказці: народився — то мучся.

...Коли Вам здається, що мені тяжко, то це тому, що тяжко живому — в змертвілому світі отруйних соціальних інтеграцій. Тяжко тому, що животіння мають за повне існування, а пробу квітування приймають за асоціальну. І ще одне: мої оскарження — глобальні, а не якісь вузькочасові, режимні...»

Василь СТУС. Лист до літературознавця Є. Адельгейма, 1970 рік.

***

12 січня 1972 року, в результаті провокаційної «спецоперації», влаштованої органами КДБ (на кордоні СРСР у той день був заарештований громадянин Бельгії, українець за походженням Ярослав Добош, у нього «були вилучені» матеріали, які нібито «викривали підривну діяльність» багатьох українських інакодумців), почалась хвиля арештів учасників українського національно-визвольного руху. Серед перших був ув’язнений Василь Стус. Поету було пред’явлено звинувачення в тому, що він «протягом 1969— 1971 років систематично виготовляв, розмножував та розповсюджував документи, в яких зводив наклепи на радянський державний та суспільний лад» (ст. 187 КК УРСР). Винним у звинуваченні Стус себе не визнав. Згодом слідчий Логінов перекваліфікував звинувачення по іншій статті — 62-й, що передбачала ще жорстокішу міру покарання.

***

З чернетки листа Василя Стуса на ім’я П. Шелеста (збереглася в матеріалах справи): «Зі свого боку я відмовляюсь від права слабкого й не прошу нічого. Я не хочу ображати себе, відчуваючи власну слабкість тільки тому, що за моєю спиною не стоїть зорганізована сила, що я змушений бути вашим слухняним виконавцем. Зрештою, ви обіцяєте народові пришестя комунізму і, певно, вважаєте, що то буде царство слухняних роботів.

Я не робот. Я знаю, що право мислити й вільно висловлювати свої думки — це біологічна здатність, яка не може контролюватись і обмежуватись будь-якими указами. Це моє біологічне право, що не визначається площею крісла, яке посідає кожен із нас. Це право я майже повністю віддав до ваших рук, лишивши собі найвище право — екстатично схвалювати все, що виходить з мудрої голови геніїв за штатом.

Як член суспільства, я віддав вам на довічне користування власне право — самостійно вирішувати своє життя. Зрештою, ви добровільно його забрали в мене, покликаючись на одностайність предків, які, не шкодуючи нічого, завойовували владу одній людині...»

***

7 вересня 1972 року суд (судовий фарс, диригований компартійними та кадебістськими структурами) виніс нещадний вирок: п’ять років ув’язнення суворого режиму й три роки заслання. З того дня й до дня загибелі, 3 вересня 1985 року, Василь Стус провів на «волі» (якщо можна вважати «волею» невсипущий контроль КДБ) лише вісім з половиною місяців, з кінця серпня 1979 р. по травень 1980-го.

***

Перший свій строк Поет відбував у таборі ЖХ-385/3-5, село Барашево, Мордовія. Можна на сотнях, тисячах сторінок розповідати про багаторічне протистояння однієї Людини, наділеної незламним духом, та антилюдської системи. Наведемо лише один документ з книги Дмитра Стуса «Василь Стус. Життя як творчість». Це — «річна» внутрішня характеристика на засудженого Стуса В.С. (30.12.73).

«Полон злобы в адрес администрации, судебных органов и по отношению политики КПСС. В адрес этих органов высказывает клеветнические измышления, как например: его эксплуатируют, а деньги забирают для откорма работников КГБ, ИТК-3 и т.д. Поддерживает антисоветски настроенных осужденных и сионистов. Сам объявлял несколько голодовок от одних до пяти суток... Вину свою не признает. Считает себя жертвой репрессий Советского государства над советской интеллигенцией. Постоянно высказывает недовольство исправительно-трудовой политикой в СССР».

А ось характеристика від лютого 1974 року: «В обращении с работниками учреждения, контролерами по надзору вел себя высокомерно, дерзко, не скрывал своей ненависти к ним... Проводимые политико- массовые мероприятия посещал нерегулярно, но когда на них присутствовал, то старался задавать провокационные вопросы, сопровождая их личными комментариями, переходящими в попытку обосновать их своими антисоветскими взглядами... В личных беседах ведет себя высокомерно, дерзко, вину свою не признает, пытается оправдаться методом клеветы на КПСС, Советское государство и исправительно-трудовую политику СССР».

***

Наведемо лише два невеличких за обсягом зразки творчості Василя Стуса тих страшних років (зі збірки «Палімпсести», за яку Генріх Бьолль незадовго до загибелі Поета, у 1985 році, висунув його на здобуття Нобелівської премії з літератури; закатований автор отримати її вже не міг).

***

Докучило! Нема мені вітчизни,

нема мені вітчизни — ні-ні-ні.

Душа горить в смертельному вогні,

разить мене — од запаху трутизни.

Отак мені — чим далі од Вітчизни,

тим легшає, тим тяжчає мені.

Невже я сам-один на цілий світ,

вогненний скалок вікового гніву, п

ізнав себе і долю цю зрадливу,

щоб проклинати чужинецький світ?

Нема мені коханої землі,

десь під грудьми пече гірка калина,

сміється божевільна Україна

у смертнім леті на чужім крилі.

***

Господи, гніву пречистого

прошу — не май на зле.

Де не стоятиму — вистою.

Спасибі за те, що мале

людське життя, хоч надією

довжу його в віки.

Думою тугу розвіюю,

щоб був я завжди такий,

яким мене мати вродила

і благословила в світи.

І добре, що не зуміла

мене од біди вберегти.

***

Серпень 1979 р. Василь Стус, який відбув повний строк ув’язнення та колимського заслання, повертається до Києва. Дмитро Стус пише: «Після повернення до нас завітала Оксана Мешко (українська правозахисниця. — І.С. ) й запропонувала батькові очолити другу українську Гельсинську групу, адже після арешту всіх її учасників хтось мусив «продемонструвати світові, що дух українців не підупав після репресій». Тато погодився, хоча й не відразу».

Він знав, на що йде. Ось рядок з одного листа Василя Стуса (січень 1980 р.): «Кафчина машинка запрацювала, потребує кісток людських, а не ховрахових. Бідна машинка — житиме впроголодь, бо ж — на смаку чується».

У жовтні 1980 року — драконівський вирок суду: 10 років ув’язнення, п’ять — заслання. Поет відчував, що Україну більше не побачить. В нестерпних умовах концтабору в Кучино (Пермська область), позбавлений побачень, посилок, будь-якої медичної допомоги, Стус у листах до друзів і рідних писав про себе дуже стисло й мало, просив одне: присилайте книги з філософії, історії, новинки прози, словники... Рідні востаннє бачили його живим весною 1981-го.

***

«Не розумію, невже не надокучило досі т.зв. українській інтелігенції толочити старе тирло — між мазепинським патріотизмом і кочубеївським інтернаціоналізмом по-російському, тобто сповідувати меншої чи більшої національної зради? Невже їй, цій інтелігенції, не досить того, що вже маємо? Коли у нас забрано історію, культуру, весь дух, а натомість дозволено творити душу меншого брата? Невже ось таким холуйством можна прислужитися чомусь доброму?»

Василь СТУС. З таборових зошитів. Запис 8.

***

...Нехай Дніпра уроча течія

бодай у сні у маячні струмує,

і я гукну. І край мене почує.

Верни до мене, пам’яте моя».

Василь СТУС. «Палімпсести»

Коли Україна почує його?

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

Джерело матеріалу - День

Поділитись
| додано: 06/01/2014 | KateGladka |
Новини
06 січ.
Де не стоятиму - вистою
17 вер.
18 вересня 2013 року відбудеться відкрите засідання Громадського комітету із вшанування пам’яті жертв Голодомору
04 вер.
Наливайченко просить Генпрокуратуру захистити права реабілітованих жертв політичних репресій
24 лип.
Щорічний мистецький захід "Толока в Легедзине" цього разу 10 серпня 2013 р.
24 лип.
24 липня 2013, Київ, Майдан Незалежності. ПЕРШИЙ ФЛЕШМОБ-ЗАПРОШЕННЯ НА ЕТНО-ФЕСТИВАЛЬ "ЖНИВА 2013. ДОМОТКАНЬ"
22 черв.
Музей Івана Гончара - 22-23 червня, фестиваль «КОБЗАРСЬКА ТРІЙЦЯ»
22 черв.
Музей Івана Гончара - 22 червня, відкриття виставки «Микола БУДНИК – майстер, художник, поет»
22 черв.
Музей Івана Гончара - 20 червня, відкриття виставки Надії Вінарської-Марченко «Я СВІЙ ЧАС У ВИШИВКАХ ЛИШАЮ...»
15 квіт.
ПРЕС-РЕЛІЗ - В МУЗЕЇ ІВАНА ГОНЧАРА - 16 КВІТНЯ 2013 РОКУ О 17:00 відбудеться творчий вечір ЛІРНИКА ЯРЕМИ
13 квіт.
Вільна дискусія "Сила ненасильницького спротиву. Спогади про Норильське повстання 1953 р."
13 квіт.
24 квітня 2013 р., 11:00 Будинок Вчителя. Круглий стіл, присвячений 95-й річниці Української Держави (Гетьманату П.Скоропадського)
20 лют.
АКЦІЯ Громадського об’єднання «Українська Справа» «ХОЧЕМО ЧИТАТИ ПРЕСУ УКРАЇНСЬКОЮ»
31 січ.
"Патріотами не народжуються, а стають", – Вадим Васильчук
18 січ.
Допоможи встановити меморіальну дошку воїнам Армії УНР
20 груд.
У Харкові міліція затримала 22-х учасників ходи на підтримку Павліченків
14 лист.
They are not killers! - справа Павлiченків.
Внески товариства та благодійні внески людей, які хочуть підтримати нас і нашу діяльність.
 
maidan.org.ua
Дитячо-юнацький еколого-туристичний клуб <Екотур>
Контакти:
Для запитів:question(at)spas.in.ua
Осавул БКБЗ"Спас":vadymyrko(at)spas.in.ua
 +38 (063) 841 44 60
Прес-служба:press(at)spas.in.ua
 +38 (093) 648 11 50
Діяльність | Новини | Світлини | Цікаве | Форум
Події | Спорт | Вишколи | Культура | Контакти
 Розробка та дизайнування - "web-design samsobisam"