work news gallery interesting forum
25 червня, неділя, 2017 р.Б.
Петро Конашевич-Сагайдачний – легендарний гетьман реєстрового козацтва

Петро Конашевич-Сагайдачний (1570, за іншими джерелами 1582, Кульчиці – 20 березня 1662, Київ) народився в селі Кульчицях Перемишльскої землі Руського воєводства (нині Самбірського району Львівської області) у шляхетській православній родині Попелів-Конашевичів. Навчався Сагайдачний в Острозькій школі на Волині, заснованій у 70-х роках XVI ст.

Польська шляхта, загарбавши українські землі, встановила тут тяжкий феодально-кріпосницький гніт. Жорстоким примусом насаджувався католицизм, велося насильницьке ополячування українців. «Вогнем і мечем» діяли в Україні єзуїти – представники войовничого католицького ордена. Відкриваючи свої школи-колегіуми, єзуїти перетворювали їх на знаряддя боротьби з православ"ям, викорінення культури, літератури та мови українців і білорусів. І чимало українського панства зрікалося своєї нації, віри, рідної культури, мови.

Але народ непохитно протидіяв цьому – з другої половини XVI сторіччя набирає сили освітній рух, очолюваний братствами та міськими організаціями, котрі об‘єднували ремісників, торгових людей, козаків, дрібну українську шляхту. Заслуговує на увагу їхня діяльність щодо розвитку освіти й друкарства, організації братських шків – вважається, що першою й найбільшою була школа Львівського Успенського братства, відкрита у 1586 році. Проте значно раніше виникла Острозька школа, яка стала першим українським навчальним закладом. Фундатором її був впливовий магнат Костянтин-Василь Острозький, котрий зберігав вірність своїй нації. Острозьку школу, що проіснувала до смерті її засновника, ще називають академією.

Курс навчання в Острозькій школі складався зі знаменитих «семи вільних наук» доби Ренесансу – граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики й астрономії. Провідне місце посідало вивчення старослов‘янської та грецької мов. Ректором школи був громадський діяч і письменник Герасим Смотрицький, вчителями – відомі педагоги-письменники Іов Княгинецький (друг Івана Вишенського), клірик острозький Василь Суразький, ієромонах Кіпріян, Дем‘ян Наливайко (брат Северина Наливайка, керівника козацько-селянського повстання 1594 р.). Разом із Сагайдачним навчався Мелетій Смотрицький, який згодом став автором «Грамматики словенськия правилное синтагма» – за нею вчилося декілька поколінь українців, білорусів, росіян (наприклад, Михайло Ломоносов називав її «вратами» своєї освіченості).

Саме в Острозі сформувався патріотичний світогляд Петра. Тож можна стверджувати, що Сагайдачний тривалий час перебував у атмосфері напруженого інтелектуального й духовного життя. Після випуску Сагайдачний переїхав до Львова, а потім до Києва, де працював домашнім вчителем, а також помічником київського судді Яна Аксака.

Але 6 жовтня 1596 р. у Берестові відбувся церковний собор, який проголосив унію – релігійне єднання православних і католиків. Визнаючи своїм духовним зверхником папу римського, уніати приймали основні догмати католицизму. Православна церква оголошувалася поза законом. Зрозуміло, що селянство, міське населення, козаки, значна частина православного духовенства і української шляхти виступила проти унії, що призвело до подальшого загострення соціальної, політичної, ідеологічної конфронтації, яка досягла особливої гостроти в перші десятиріччя XVII сторіччя.

Одразу ж після Берестейського собору Петро Сагайдачний зайняв позицію неприйняття унії. Про це свідчить його твір «Пояснення про унію», який не дійшов до нас. Проте сберігся лист, у якому литовський канцлер Лев Сапєга називав цей твір «дуже цінним».

Природньо, що у відповідь на унію посилился втечі на Січ. Наприкінці XVI – на початку XVII ст. запорозьке козацтво, зростаючи кількісно, стає могутньою військовою силою.

Маючий сильний характер і нестриму енергію та вважаючи себе патріотом, Петро не міг вдовольнитися тихим життям у місті. На українському грунті така особа найповніше могла себе виявити передусім у визвольній боротьбі, яка протягом XVI – XVII ст. набула ваги досить значної життєвої проблеми, від розв‘язання якої залежала доля нашого краю і його народу. Турецько-татарські загарбники загрожували йому геноцидом, фізичним винищенням; шляхетська Польща – духовним спустошенням, що неминуче призвело б до загибелі культури української нації, її етнічної своєрідності. Петро з"явився на Січі в останні роки XVI сторіччя – лицар у душі, він пішов за звитягою на Запоріжжя. Освічений, талановитий і хоробрий син Конана – Конашевич невдовзі отримав прізвисько Сагайдачний (напевне, дуже добре стріляв із лука, швидко спустошуючи сагайдак – сумку зі стрілами) і незабаром зайняв помітне місце серед козацької старшини.

Петро Конашевич-Сагайдачний брав найактивнішу участь у походах і досить швидко. Завдяки освіченості, державному розуму, сильній вдачі, переконанням, здобув авторитет. Спочатку його обрали обозним, доручивши відати всією артилерією Січі, згодом очолює січове товариство – стає кошовим отаманом. Пізніше кілька разів його обирають гетьманом.

Козаки не тільки давали відсіч навалам татарських орд і турецьких військ в Україну, але й самі наприкінці XVI ст. розгорнули наступ на володіння султанської Туреччини та її васала – Кримського ханства, намагаючись перенести військові дії на територію ворога. Перша така спроба була зроблена ще в середині XVI ст., коли Дмитро Вишневецький водив козаків на кримські улуси.

Саме Турецька імперія (Оттоманська Порта), до якої входили завойовані нею країни Європи, Азії та Африки і яку населяли 60 мільйонів чоловік, була в ті часи найбільшою державою світу. Вона панувала на Чорному морі та Балканах, володіла гирлами Дунаю, Дніпра, Дону, прагнучи використати їх як опорну базу для наступу проти України, Росії, Польщі, Литви. Збройні сили Оттоманської Порти мали репутацію «непереможних». Включаючи у свої агресивні плани загарбання України, султанська Туреччина інспірувала для цього татарські напади. А вторгнення татарських орд в українські землі супроводжувалося нещадним розоренням осель та містечок, а найголовніше – знищенням полонених українців. Залишаючи на своєму шляху згарища й трупи, орди гнали до Криму, мов худобу, тисячі бранців – молодих і здорових, цвіт українського народу. Малих і старих ординці безжально знищували.

Але найтрагічнішою була доля хлопчиків, які потрапляли в полон: їх здавали до султанського війська, де намагалися витравити всі спогади про рідний дім і Вітчизни, виховати з них фанатичних захисників султанського престолу. Яничарський (піхотний) корпус султанської армії насамперед і поповнювався хлопчиками зі слов"янських країн. За три століття ханські орди й султанські війська знищили і перетворили в невільників мільйони українців. Отже, проти такої супердержави та її васала козаки й розгорнули справжню національно-визвольну боротьбу.

Стратегію цієї війни розробив Сагайдачний. Запорожці влаштовували морські та сухопутні походи на Крим та узбережжя Чорного моря. Основним напрямком козацького наступу на турецькі володіння були береги Анатолії й Малої Азії, хоча козацькі суда («чайки») з‘являлися й поблизу берегів Африки. Ставилося завдання: послабити військову силу ворога, знищити його флот, зруйнувати найважливіші порти.

Під час великих походів козаки атакували кілька фортець одночасно, однак основного удару завдавали якомусь найбільшому центру, серед яких були Стамбул, Трапезунд, Синоп, Риза та інші. «Скурювали мушкетним димом столицю турецького султана», – записав літописець. Козаки не намагалися на тривалий час оволодіти фортецею чи містом, що було й неможливим, оскільки війскові операції вони проводили далеко від свої бази – Запорізької Січі. Захоплюючи на деякий час турецько-татарські фортеці, козаки знищували їхні гарнізони, здобували великі трофеї. Проте найголовнішим було те, що вони звільняли велику кількість нещасних, що конали в тяжкій турецько-татарській неволі. Саме в цьому, а не в грабуванні, як стверджували вороги України, полягала мета козацьких експедицій, які підривали економічну й військову могутність султанської Туреччини.

Петро Сагайдачний розробив і вдосконалив козацьку тактику морського бою, що було значним внеском у розвиток українського військового мистецтва. В морські походи козаки відпливали вночі перед новим місяцем. У темні ночі треба було проминути турецькі фортеці Кизи-Кермень, Тавань, Аслам-Кермень (тепер там Берислав і Каховка). Щоб перепинити похід по Дніпру, турки поставили посеред річки металеву браму, а від Кизи-Керменя до Тавані й далі до Алсам-Керменя протягли залізні ланцюги. Але козаки долали цю перепону, зв"язавши залізним ланцюгом декілька десятків колод і сторчма пускаючи їх до брами. Стукіт колод, брязкіт ланцюгів створювали враження, нібито рухається козацька флотилія, й турки відкривали вогонь. А запорожці, причаївшись в очеретах, вичікували, поки вщухне стрілянина, й тоді стрімко проходили лінію фортець. Так само вони долали шлях біля Очакова й Кінбурна – турецьких фортець, що стерегли вихід у Чорне море.

Потім козацькі чайки за два-три дні досягали Анатолії. У морі козаки завжди першими помічали великі турецькі галери, оскільки на своїх судах вони піднімалися над водою лише на 2,5 стопи. Тоді на «чайках» складалися щогли, визначали напрямок вітру й ставали так, щоб під вечір сонце у козаків було з тилу. Потім воїни починали сильно веслувати й опівночі підгрібали до ворожих суден, щоб узяти їх на абордаж. Турецький екіпаж знищували, невільникам давали свободу – відвозили в рідні краї або залучали до свого товариства.

Саме чайки завдали немало відчутних ударів могутньому турецькому флоту. А сила й значення флоту Сагайдачного настільки зросли, що друге десятиліття XVII ст. стало періодом майже повного панування козаків на Чорному морі. Італієць дАсколлі, що спостерігав морські бої козаків, писав: «Козаки такі відважні, що не тільки при рівних силах, але й 20 чайок не бояться на 50 галер напасти, як то буває щорічно». Поляк Старовойтський засвідчував, що «запорожці, зустрічаючись з турецькими галерами, воліють загинути, ніж ганебно відступити або здатися... вони не ухиляються від бою й часто перемагають...». Турецький хроніст Мустафа Наїма, описуючи битву запорожців на чайках із турецьким флотом, стверджував, що «на всій землі немає людей сміливіших, котрі б менше турбувалися про своє життя, менше за все боялися смерті».

Із запорозької січової гавані виходило іноді понад 300 чайок, в яких розміщувалося до 20 тисяч бійців. Після розгрому у 1605 р. татарських орд на Подніпров‘ї козаки на чолі з Петром Сагайдачним улітку 1606 р. організували нову морську військову експедицію. Козаки кілька разів нападали на турецькі міста й фортеці Чорноморського узбережжя, ходили на Кілію і Білгород. З моря козаки атакували Варну і з боєм оволоділи цією важливою фортецею та великим портом Туреччини. Було захоплено 10 турецьких галер із продовольством, товарами й екіпажами. Влітку 1608 р. запорожці провели сухопутний похід на Кримське ханство, захопили Перекопську фортецю й спалили її. А в наступному році, восени, в новий морський похід повів запорожців Сагайдачний. На 16 чайках козаки увійшли в гирло Дунаю, знову атакували Кілію, Білгород та Ізмаїл.

Знаний історик запорозького козацтва Д.І.Яворницький зазначав: «Дивна сміливість, швидкість і руйнівна сила всіх цих козацьких походів на Крим і Туреччину перевершують будь-які описи. Вони можуть бути пояснені лише тим, що на чолі козаків стояв такий геніальний проводир, яким був Петро Конашевич-Сагайдачний».

Особливо «врожайним» на події був 1616 р., коли воєнна слава запорожців сягнула апогею. Найзначнішим був наступ на Кафу – основний невільницький ринок у Криму. Коли Сагайдачний покликав у похід, тисячі козаків прибули на Січ. Успішно проминувши Кизи-Кермень, Тавань та Аслам-Кермень, козацька флотилія підступила до Очакова й Кінбурна. Ще здалеку запорожці побачили, що перед лиманом вишикувалися турецькі кораблі, закриваючи вихід у море. Але запорозька ескадра сміливо атакувала ворога і прорвалася у відкрите море, взявши курс на Східний Крим. Цікаво, що для визначення курсу запорожці користувалися особливим компасом і добре орієнтувалися по зорях. Через кілька днів козаки штурмом здобули Кафу – могутню, з потужними укріпленнями турецьку фортецю й розгромили чотирнадцятитисячний гарнізон. За наказом гетьмана було знищено й турецький флот. Тисячі невільників завдяки цій перемозі здобули волю.

Восени того ж року козаки спорядились у похід на Синоп. Проте вітер заніс чайки під Трапезунд. Дві тисячі запорожців висадилися на берег, залишивши «чайки» під охороною невеликої кількості своїх товаришів, а самі вздовж моря пішки дісталися до Трапезунда. Штурм фортеці був блискавичним – козаки визволили багато невільників. Тоді найкращі кораблі, серед них шість величезних галер під командуванням адмірала Цикалі-паші, направив султан проти козаків. Морський бій теж закінчився розгромом – три галери козаки потопили. Після цієї поразки за наказом султана увесь флот, що залишився у Константинополі, попрямував до Очакова, щоб перейняти козаків.

Але Сагайдачному стало відомо, що султанська столиця залишилася беззахисною з боку моря. Козаки напали на Стамбул, здобули багато трофеїв, а потім без перешкод відпливли від турецької столиці. А біля Очакова їх даремно чекав паша зі своїм флотом – запорожці повернулися додому зовсім іншим шляхом: вийшли в Азовське море, потім по річці Молочній піднялися догори, перетягнувши волоком чайки на річку Конку й таким чином дісталися на Січ.

У 1618 р. ще раз «козаки ввійшли в Стамбул, вбили 5 чи 6 тисяч турків, захопили велику кількість полонених і спалили половину міста». Відомий італійський мандрівник П‘єтро дела Валле повідомляв у травні 1618 р.: «Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не взяли й не сплюндрували. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати». Паніка в приморських районах і в самій турецькій столиці досягла такого напруження, що причорноморські міста Анатолії та Балкан звернулися до султана з петицією, в якій заявляли, що коли він не захистить від козаків, вони змушені будуть визнати їхню владу. Майже негайно султан скликав спеціальну нараду, на якій обговорювались заходи оборони. На неї було запрошено послів Венеції, Нідерландів, Франції та інших країн.

Зі свого боку козаки теж розгорнули дипломатичну антитурецьку діяльність. Сагайдачний приєднався до Європейської Ліги, а протягом 1617-1620 рр. відбувалися переговори України з Персією, з якою Туреччина незабаром розпочала нову війну. Ці українсько-персидські переговори шах Аббас І розглядав як одну з ланок формування антитурецької коаліції, до якої намагалися залучити, окрім Запорізької Січі та Персії, Францію, Польщу, Ватікан, а також Абхазію та грузинські князівства – Мінгрелію та Гурію. Провідну роль в цій коаліції Аббас І відводив запорожцям, яких вважав найбільш серйозною антитурецькою силою. Однак невдовзі укладений Туреччиною із Персією мир поклав край цій міжнародній акції.

Тим часом Річ Посполита спробувала обмежити досягнення козаків, заборонивши їм ходити до Туреччини і грабувати її землі, і водночас залучити козаків до боротьби за московський престол. Однак похід 1616 року на Московщину був невдалим, і запорожці переобрали Сагайдачного – гетьманом став Дмитро Барабаш. Під його проводом козаки знову вдало сходили на Туреччину. Однак султан помстився їм – турецькі війська спалили Січ, а потім був укладений договір із поляками, що відтепер запорожцям забороняється виходити із Дніпра. Це спричинило бунт серед низового козацтва, і Сагайдачний знову став гетьманом.

Він намагався відстояти вольності козаків, але зазнав невдачі. Щоб мати підстави для подальшого торгу з сеймом, Сагайдачний зголосився і далі співпрацювати із ним. Ще навесні 1617 року коронне військо Речі Посполитої на чолі з королевичем Владиславом підійшло до міста Вязьма і розкинуло табір, очікуючи підходу підкріплень, щоб узяти Москву. Проте ані вояків, ані грошей не надійшло, тому більшість жовнірів залишило табір. Аби врятувати королевича і виправити ситуацію, польський уряд звернувся по допомогу до Війська Запорізького.

Участь українців у поході на Москву, крім грошового інтересу, зумовлювалася ще й неприязню багатьох із них до царського уряду Михайла Федоровича, дипломати якого , маючи тоді зносини з Туреччиною та Кримом, спонукали їх до нападів на Річ Посполиту з півдня, що загрожувало насамперед українським землям. Навіть російські козаки-донці, невдоволені політикою царату щодо них, коли дізналися про підготовку королевича Владислава до походу на Москву, надіслали до нього отамана Бориса Юміна та осавула Афанасія Гаврилова із заявою, що бажають йому «правдою служить й прямить». До того ж треба згадати, що й частина московських бояр теж воліла бачити польського королевича на царському престолі.

Оскільки за донесенням козацької розвідки більшість російських військ стояла на смоленському напрямі, то Сагайдачний відкинув польський план, який передбачав рух козаків від Смоленська до Вязьми, натомість обравши шлях від Путивля прямо на Москву. Задля збереження таємниці гетьман не повідомив польську сторону про свій план. Також було проведено операцію з відвернення уваги московських воєвод від південного кордону – в травні 1618 р. в районі Калуги діяв 4-тисячний козацький загін. У середині червня Сагайдачний закінчив збирати 20-тисячне військо і розпочав похід. Протягом кількох тижнів українці захопили десятки міст. Водночас спроби Владислава навіть із 25-тисячним військом захопити Можайськ не дали результатів. Поповнивши власні сили й визначивши через посланців місце зустрічі українського та польського військ у Тушині, Сагайдачний продовжив похід. В районі Серпухова запорожці зустрілися з московським військом Дмитра Пожарського, однак російські ратники за першої ж сутички з козаками розбіглися.

Вирушивши Коширським шляхом, запрожці вже 17 вересня були в Бронницях поблизу Донського монастиря. Росіяни спробували розгромити Сагайдачного, виславши проти нього військо на чолі з Бутурліним. Однак український полководець несподівано атакував московські полки на марші й ущент їх розбив. Після цього Сагайдачний перейшов до Тушина, де 20 вересня з‘єднався з Владиславом. Окремі загони козаків захопили міста Ярославль, Переяславль, Романів, Каширу і Касимів. В результаті у вересні 1618 року українські та польські війська під проводом гетьманів Сагайдачного і Ходкевича обложили Москву. Військо Сагайдачного стояло перед Арбатськими ворітьми Земляного валу і готувалося до штурму. Однак штурм Арбатських ворот на свято Покрови був невдалим, бо польська шляхта не збиралася битися насмерть, до того ж двоє французьких інженерів перебігли через несплату жалування поляками на сторону росіян і передали їм плани атакуючих. Московське військо героїчно билося, але козаки взяли добре укріплену Калугу, і стало зрозуміло, що сил росіян вистачить ненадовго. Тоді почалися перемовини.

Внаслідок небажання поляків битися за владу у Москві (протягом трьох місяців козаки подолали 1200 км, а поляки в цей час пройшли 250 км без серйозного опору і не взяли жодної фортеці) в селі Деуліні недалеко від Троїце-Сергіївої лаври 1 грудня 1618 року було підписано перемир‘я. Владислав відмовився від своїх прав на московський престол, а Польща натомість отримувала білоруські й українські землі, які до того були під владою Москви – Смоленську, Чернігівську та Новгород-Сіверську, всього 29 міст. Так закінчилася громадянська війна в Росії, яка тривала близько 15 років.

Козаки повернулися додому, отримавши за похід чимало грошей і краму, і розквартирувалися у Києві й околицях. Однак польський уряд не поспішав визнавати вольності запорожців. Навпаки – сейм вимагав вигнати з Січі тих, хто прийшов до неї останніми роками, а зберегти привілеї лише за «спадковими» козаками, які вже кілька поколінь займаються військовою справою. Сагайдачному вдалося змінити пункти угоди і відстояти частину привілеїв, що й було записане у Роставицькій угоді.

Наступного року з усім військом Запорозьким Сагайдачний вступив до Київського (Богоявленського) братства, що виступало проти колонізаторської політики Польщі. І хоча воно було створене без дозволу короля, братство не відважувалися заборонити чи скасувати, бо побоювалися козацтва. За активної участі Сагайдачного, який організував майже спецоперацію по залученню до Києва патріарха єрусалимського Теофана ІІІ, на Русі-Україні у 1620 році, всупереч політиці польсько-шляхетського уряду і католицької та уніатської церков, було відновлено православну ієрархію, ліквідовану після Берестейської церковної унії 1596 року. Але висвячення кількох православних ієрархів, зокрема ігумена київського Михайлівського Золотоверхого монастиря Іова Борецького, сейм так і не визнав.

Так Сагайдачний поставив зброю на охорону культури та освіти рідного краю. Він став ктитором (опікуном) заснованої при Київському братстві школи, першим ректором якої був Іов Борецький. Школа згодом розвинулась у Києво-Могилянську академію, що протягом тривалого часу була єдиним вищим навчальним закладом у Східній Європі.

Хоча сейм 1618 р.ухвалив конституцію, яка обіцяла православним вільне богослужіння та скасування всякого насильства на релігійному грунті, вона залишилася на папері. Більше того, невдовзі знову було прийнято ухвалу про придушення козацтва. В ній йшлося, зокрема, й про припинення воєнних дій запорожців на Чорному морі – вимогу, яку султанський уряд завжди висував під час дипломатичних переговорів із Річчю Посполитою. Але польські феодали вже нічого не могли вдіяти з козацтвом. Адже тепер польська шляхта мала справу з добре організованими, численними збройними силами України. Якщо наприкінці XVI ст. козаків було тільки 5 тисяч, то за гетьмана Сагайдачного – понад 50 тисяч. Тому Сагайдачний постанови сейму ігнорував і надалі ходив на султансько-ханські володіння.

Одночасно він вважав, що йому потрібні союзники у боротьбі із Польщею і Туреччиною, тому в 1620 р. спорядив послів до Москви. У листі до царя Михайла Федоровича «от гетьмана Петра Сагайдачного і всево Войска Запорожского» висловлювалась готовність «служити проти всяких его царского величества неприятелей». Не бажаючи загострювати відносини з Річчю Посполитою, московський уряд не прийняв пропозицію, проте його відповідь не виключала подальших зносин козацтва з Москвою.

Козацтву ж довелося воювати разом із польським військом проти могутнього ворога як Польщі, так і України. 15 червня 1621 р. в урочищі Суха Діброва почалася 50-тисячна козацька рада. Прибули гетьман Яцько Бородавка, полковник Петро Сагайдачний та інші. Сагайдачний тоді гетьманом не був, оскільки невдоволені його обережною політикою, зокрема під час Роставицької угоди, випищики – козаки, викреслені з реєстру, – зібравшись на Запорожжі, позбавили його гетьманства. До козаків звернувся польський король із проханням приєднатися до польського війська, яке після розгрому турецькою армією в 1620 р. під Цецорою опинилося у безвихідному становищі. Султанська Туреччина, вирішивши завоювати Польщу, почала збирати чималі сили.

Королівський уряд був тоді у ворожих стосунках майже з усіма своїми сусідами – Росією, Швецією, Семиграддям. Незважаючи на величезні фінансові зусилля, чисельність зібраного польського війська (понад 30 тисяч) була вдвоє меншою за ту, що її визначив сейм. Із такими силами не можна було протистояти ворогові, чиє військо сягало кількасот тисяч воїнів. Відчувався й брак арсеналів – з усієї Речі Посполитої не зуміли зібрати й 30 гармат, їх позичили у козаків. До того ж, відповідно до традиції, в польському війську переважала кіннота, а необхідна була піхота, яка складала велику частину козацького війська.

Після репресійних сеймових постанов проти козаків у 1619 році король не дуже сподівався на згоду козаків, тому він звернувся до єрусалимського патріарха Феофана з проханням закликати козаків стати на бік польського війська. Грамоту Феофана й зачитали 15 червня 1621 р. на раді в Сухій Діброві. Петро Сагайдачний підтримав ідею спільної з поляками боротьби проти султанської військової сили й переконував, що за розгромом польських військ і підкоренням Польщі прийде черга загарбання України, а вже пілся перемоги султанська Туреччина безжалісно розправиться з усіма.

В результаті козацька рада ухвалила виступити на допомогу польському війську, обумовивши свою згоду на участь у війні виконанням низки вимог: визнання прав козацтва, розширення реєстру, скасування певних королівських універсалів, виведення польських військ з України, релігійне рівноправ‘я, визнання вищої православної ієрархії з її зверхником митрополитом Іовом Борецьким. Рада відправила послів на чолі з Петром Конашевичем до Варшави. Також козаки запросили із собою бойових побратимів – донських козаків.

Численна рада вразила королівського посланця ксьондза Обалківського: «Належить побоюватися, аби справа не дійшла до повстання, до селянської війни. Надто вони розлютувалися тут, побачивши себе в такому зібранні та силі. Борони, Боже, тутешніх католиків, їм нікуди втікати буде! Усе живе подалося до козаків».

Понад 40 тисяч добре озброєних козаків виступили на чолі з гетьманом Яцьком (Яковом) Бородавкою із Сухої Діброви на з‘єднання з польськими військами. Але Бородавка, чомусь зосередивши в районі Могилева більшу частину свого війська, розіслав загони вглиб країни на великі відстані. Протягом серпня запорозькі загони з винятковою мужністю билися з ворогом, що переважав їх у кілька разів, і зазнали великих втрат. А Сагайдачний, закінчивши переговори у Варшаві, дістався Хотинського польського табору і, не знайшовши тут запорозького війська, рушив під Могилів на зустріч із ним, домовившись попередньо з польським головнокомандувачем Ходкевичем про місце розташування козацьких військ. Той для охорони Сагайдачного дав три корогви своїх вершників. Однак вони потрапили у ворожу засідку, і під час бою український полковник був поранений отруйною стрілою, що стала причиною його тяжкої хвороби. Польські корогви з пораненим Сагайдачним через кілька годин зустріли козаків, які прямували від Могилева до Хотина. Під час маршу відбулася рада. Сагайдачний розповів козакам про наслідки своїх переговорів із королем. Бородавку було звинувачено в розпорошенні військових сил, і рада позбавила його гетьманства, обравши Сагайдачного. За деякими відомостями, незабаром Бородавку було страчено.

Новообраний гетьман негайно виступив на чолі свого війська. Стримуючи натиск турецької армії, яка не хотіла допустити об‘єднання запорожців із поляками, він зумів вивести козаків з дуже небезпечного становища – адеж перед ними постала загроза прийняти на себе ще на марші перший удар усієї маси ворога й бути відрізаними од спільників. Випередивши султанське військо на дві милі, 41 520 козаків з‘єдналися з польськими силами, які налічували не більше 35 тисяч, оскільки багато шляхтичів розбіглося. Загальна ж кількість турецького війська становила близько 300 тисяч чоловік і відзначалася надзвичайною строкатістю складу (турки, сірійці, боснійці, греки, південні слов‘яни, багато з них були мобілізовані з підкорених країн). Турки везли 260 гармат, мали велику кількість верблюдів, мулів і навіть чотирьох бойових слонів, які наводили жах на місцеве населення, – такої армії вже років сто не бачили в Європі.

Але польсько-козацький табір під Хотином переважав у ручній вогнепальній зброї – за рахунок запорозького «рушничного війська». Сеймовий комісар польського війська Якуб Собеський дуже високо цінував козацьке озброєння: «Якби польське військо було так добре озброєне, то могло б помірятися силами з найсильнішою в світі піхотою».

2 вересня з‘явилася головна колона турецької армії – 20 тисяч добірної кінноти – спаги центральних турецьких земель Румелії та Анатолії під командуванням анатолійського беглербея Хусейна. Разом із ним прибув і султан Осман ІІ зі своїм штабом. Прямо з маршу турецькі війська, підтримані татарами, атакували козацькі позиції, бо їм було відомо, що там іще не закінчені фортифікаційні роботи. Султан вважав запорозьких козаків головоною й вирішальною силою Польщі, тому саме проти них було спрямовано більшість атак. Вірменський хроніст Авксент розповідав, що в турецькому таборі під Хотином говорили: «Якщо ми переможемо козаків, тоді легше собі дамо раду з поляками». Хоча атака турецько-татарських військ була сильною, наприкінці дня козаки самі перейшли в наступ. Стомлені маршем вороги швидко відкочувалися назад, але виснажені багатогодинним поєдинком запорожці й самі почали знемагати. Ходкевич кинув їм на допомогу свіжі сили. Турки втратили 800 вояків убитими й пораненими. Загинув паша Сілістрії – Хусейн. Було захоплено значну кількість коней і зброї. Серед козаків і польськогов війська – біля 70 полеглих і багато поранених.

3 вересня турецькі частини поступово розгорталися в північному та північно-східному напрямку, оточуючи з усіх боків польсько-козацький табір. Дві години тривала інтенсивна артилерійська підготовка. Коли турки, вирішивши що козаки вже цілком знищені, піднялися в атаку, козаки з шаблями вискочили з шанців їм назустріч і дали відсіч нападникам. Це повторювалося тричі. Козаків підтримував воєвода Вейхер, який через річку з трьох гармат громив атакуючих турків. Нарешті козаки востаннє піднялися проти ворогів. Турки контратакували, але на допомогу кинулися поляки. З темрявою бій припинився. Козаки захопили у ворога чотири гармати, багато різної зброї й кілька полонених.

4 вересня у вранішній імлі з усіх гармат турецької артилерії почався обстріл козацьких позицій. За дві години було випущено до тисячі ядер, але більшість їх перелітала козацькі шанці, й падала у хвилі Дністра. Проте загинуло багато коней. Шість годин атакували сили нападаючих козацький табір. На кожну атаку козаки, керовані Сагайдачним, відповідали інтенсивним рушничним вогнем і рішучою контратакою. Три шалених штурми відбили козаки; їм допомагала литовська кіннота, котра трощила ворога фланговими ударами, а також німецька і угорська піхота, яку надіслав на допомогу Ходкевич. Увечері турки знову підійшли до козацьких позицій і почали кидати жмути запаленої соломи, прагнучи підпалити табір. А згодом, під прикриттям темряви, почали новий штурм. Відбиваючи цей, четвертий, штурм ворожих сил, козаки під проводом Сагайдачного перейшли в наступ. Козацький гетьман, який, на противагу стратегії пасивної оборони феодальних армій, розвивав козацьку наступальну стратегію концентрованого раптового удару й тактику маневру, блискуче реалізував ці принципи в Хотинській битві, піднявши на новий рівень українське військове мистецтво.

Французський історик першої половини XVII ст. М.Бодьє писав: «Козаки з такою сміливістю переслідували турків, змітаючи все на своєму шляху, що прорвалися майже до наметів і стягів султана». Поява запорожців вночі серед султанських наметів викликала паніку в османських військах. Настав рішучий момент, але гінці, яких Сагайдачний посилав до Ходкевича, просячи допомоги, поверталися ні з чим. Ходкевич відмовився ввести в бій свої війська, посилаючись на пізній час. Бодьє зробив висновок: «У цій битві козаки розгромили б турецьку армію, якби принц Владислав і польский генерал Ходкевич не наказали їм відійти, замість того, щоб самим приєднатися до козаків».

Сагайдачному довелося відступати з великими втратами – 800 чоловік втратили козаки, а турки – втричі більше. Осман ІІ кричав, що він не їстиме, не питиме доти, поки йому не приведуть того «сивого пса Сагайдачного». Упродовж усієї Хотинської битви козаки приймали на себе основний тягар турецьких атак. На чолі зі своїм гетьманом вони відбили всі дев‘ять штурмів, п‘ять із яких були спрямовані безпосередньо на козацький табір, але жодного разу ворог не зміг пройти за його вали.

Водночас Сагайдачний намагався випереджати турецькі штурми. Він розпочав серію нічних рейдів, що мали на меті знищення противника, здобуття продовольства та інших трофеїв, деморалізацію турецької армії. Наприклад, 12 вересня в дощову ніч десять тисяч козаків підкралися до турецького табору. Запорожці увірвалися в намети. В турецькому таборі виникла паніка, почалася безладна стрілянина. Захопивши великі трофеї, козаки організовано відійшли. Загін, залишений Сагайдачним, прикривав відхід Запорізького війська.

Саме українському полководцеві належала найвидатніша роль у Хотинській війні. Хоч він і був іще слабкий після поранення, завжди діяв рішуче: з ранку до ночі був на ногах, керував військом, втручався в кожну дрібницю, бував на військових нарадах у коронного гетьмана, сам перевіряв варту.

Нарешті 28 вересня султан вирішив зробити останній штурм, задіявши для нього всі сили. У таборі залишилося лише дві тисячі спагів і чотири тисячі яничарів особистої султанської варти. Ще вночі турки встановили чотири батареї. Коли розвиднілось, гармати почали бити, ядра летіли з чотирьох боків. Загалом було випущено 1500 ядер, із них 500 – із батареї за Дністром. Артилерійський шалений обстріл дещо відтіснив козаків від лівого берега Дністра. Очевидець описує: «Більш як 60 гармат гриміли безперестанно». Після артилерійської підготовки почався штурм. Спаги й татари за Дністром відвертали увагу, загрожуючи переправою, а на правий фланг обрушилися головні сили. Після дев‘ятої атаки турки увірвалися на вали польських позицій, але були зустрінуті вогнем із гармат, а коли закінчилися запаси ядер, їх почали заряджати шматками заліза й скла. Турки відступили під натиском угорських, польських, українських воїнів.

Найзапекліші бої точилися перед козацьким табором. Запорожці, яких штурмували понад 20 тисяч спагіїв, відбили 11 атак на козацькі позиції сильним рушничним вогнем або енергійними вилазками, кидаючись на ворога і вступаючи в рукопашний бій. Потім запорожці кинулися на допомогу своїм союзникам, завершуючи цілковитий розгром ворога. Після закінчення битви, яка не вгавала протягом усього дня, втративши кілька тисяч убитими й пораненими, пригнічені турки повернулися до свого табору. Втрати ж в польсько-козацькому таборі були невеликі.

Розгром турецької армії змусив султана погодитися на переговори й укладення миру з Польщею. Спроба Османа ІІ поставити на коліна Польщу, ліквідувати козацтво й завоювати Україну провалилася. За п‘ять тижнів боїв султан не здобув жодної перемоги, а втрати його армії дорівнювали 40%. Однак Хотинський мир був спрямований проти запорожців, бо їм заборонялося ходити на Крим та Туреччину, як і туркам та кримчакам – на українські землі. Кордон встановили по річці Дністер. Польський король рекомендував відібрати у козаків човни, щоб не допустити їхніх походів на Кримське ханство й Туреччину, а також зменшити кількість козаків до 3000 чоловік, переписавши їх до реєстру. Решту, майже 85% учасників Хотинської кампанії, що забезпечили перемогу в ній, хотіли перетворити на кріпаків. Але реалізувати це польські феодали були неспроможні, до того ж їм рішуче протистояв Сагайдачний.

Про вирішальну роль козаків у Хотинській битві свідчили численні турецькі та польські тогочасні документальні джерела. Сеймовий комісар магнат Якуб Собеський заявив: «Справжніми переможцями під Хотином і рятівниками Польщі були козаки». Вірменський хроніст Авксент писав: «Якби не козаки, польське військо було б розбите за 3-4 дні. Перемогу здобуто лише завдяки Богові й запорозьким козакам».

Навіть Собеський у своїй «Історії Хотинської війни» писав: «Скільки очолював Сагайдачний Запорозьке Військо, всюди був овіяний славою подвигів на суші й на морі і мав незмінне щастя. Кілька разів погромив татар на степах перекопських і навів страх на Крим. Не менше прославили його морські походи – й тут завжди мав він щастя, – зруйнував кілька великих міст турецьких у Європі та Азії, попалив околиці Константинополя. Взагалі це був чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив життям, у битві був перший, коли доводилося відступати – останній, був проворний, діяльний, в таборі сторожкий, мало спав і не пиячив, як то звичайно у козаків, на нарадах був обережний і в усяких розмовах маломовний».

Отруєна татарська стріла вкоротила Сагайдачному життя. У Києві він дуже хворів, але продовжував піклуватися про школи, братства, церкви та шпиталі. За п‘ять днів до смерті Петро Конашевич у присутності київського митрополита Іова Борецького й нового запорозького гетьмана Оліфера Голуба заповідав своє майно на благодійні цілі, зокрема, 1500 золотих подарував Київській і Львівській братським школам «на науку і цвічення (виховання) діток українських і бакалаврів учених».

До останнього подиху Сагайдачного не покидали думки про долю рідної України і козацтва. Відповідаючи на лист Сигізмунда III, він просив, щоб король стримував «високодумних і вельможних панів коронних, які владу свою на Україну поширюють і... до ярма робітного безбожно людей православних нахиляють». Видатний український історик М.Грушевський писав, що вже сучасники дуже високо оцінювали політичний талант Петра Сагайдачного: «В сучаснім громадянстві славили Сагайдачного як дуже розважного, глибокого політика, що вмів поставити козаччину на службу загальнонародним справам і зробив з козацького війська опору національного українського життя... Сагайдачний відкрив тим нову добу в історії українського життя».

Петро Конашевич-Сагайдачний пішов із життя у квітні 1622 року. Смерть гетьмана з болем сприйняли скрізь в Україні. Поховали Сагайдачного на території Братського монастиря на Подолі «з великим плачем Запорозького Війська і всіх людей православних». Двадцять спудеїв Київської братської школи перед похованням прочитали вірші, складені ректором школи Касіаном Саковичем:

Несмертельной славы достойный, гетьмане,
Твоя слава в молчаню нікгды не зостане,
Поки Дніпро з Дністром многорыбниє плынути
Будуть, поты ділности теж твої слынути.

Гей, на горі та женці жнуть

За книгою Анни Градової «Гетьмани України. Історії про славу, мудрість і відвагу.»

Поділитись
| додано: 23/02/2015 | lub |
Новини
06 січ.
Де не стоятиму - вистою
17 вер.
18 вересня 2013 року відбудеться відкрите засідання Громадського комітету із вшанування пам’яті жертв Голодомору
04 вер.
Наливайченко просить Генпрокуратуру захистити права реабілітованих жертв політичних репресій
24 лип.
Щорічний мистецький захід "Толока в Легедзине" цього разу 10 серпня 2013 р.
24 лип.
24 липня 2013, Київ, Майдан Незалежності. ПЕРШИЙ ФЛЕШМОБ-ЗАПРОШЕННЯ НА ЕТНО-ФЕСТИВАЛЬ "ЖНИВА 2013. ДОМОТКАНЬ"
22 черв.
Музей Івана Гончара - 22-23 червня, фестиваль «КОБЗАРСЬКА ТРІЙЦЯ»
22 черв.
Музей Івана Гончара - 22 червня, відкриття виставки «Микола БУДНИК – майстер, художник, поет»
22 черв.
Музей Івана Гончара - 20 червня, відкриття виставки Надії Вінарської-Марченко «Я СВІЙ ЧАС У ВИШИВКАХ ЛИШАЮ...»
15 квіт.
ПРЕС-РЕЛІЗ - В МУЗЕЇ ІВАНА ГОНЧАРА - 16 КВІТНЯ 2013 РОКУ О 17:00 відбудеться творчий вечір ЛІРНИКА ЯРЕМИ
13 квіт.
Вільна дискусія "Сила ненасильницького спротиву. Спогади про Норильське повстання 1953 р."
13 квіт.
24 квітня 2013 р., 11:00 Будинок Вчителя. Круглий стіл, присвячений 95-й річниці Української Держави (Гетьманату П.Скоропадського)
20 лют.
АКЦІЯ Громадського об’єднання «Українська Справа» «ХОЧЕМО ЧИТАТИ ПРЕСУ УКРАЇНСЬКОЮ»
31 січ.
"Патріотами не народжуються, а стають", – Вадим Васильчук
18 січ.
Допоможи встановити меморіальну дошку воїнам Армії УНР
20 груд.
У Харкові міліція затримала 22-х учасників ходи на підтримку Павліченків
14 лист.
They are not killers! - справа Павлiченків.
Внески товариства та благодійні внески людей, які хочуть підтримати нас і нашу діяльність.
 
maidan.org.ua
Дитячо-юнацький еколого-туристичний клуб <Екотур>
Контакти:
Для запитів:question(at)spas.in.ua
Осавул БКБЗ"Спас":vadymyrko(at)spas.in.ua
 +38 (063) 841 44 60
Прес-служба:press(at)spas.in.ua
 +38 (093) 648 11 50
Діяльність | Новини | Світлини | Цікаве | Форум
Події | Спорт | Вишколи | Культура | Контакти
 Розробка та дизайнування - "web-design samsobisam"