Для спасівців не вперше робити показовий і козацькі забави, та для найменших глядачів виступати завжди відповідальніше, ніж для будь-кого іншого: діти не пробачать халтури чи неповної віддачі, не заплющать очі, не поставляться з розумінням.

Так само не вперше братчики виступали в дитячому будинку. Досвід виступів перед маленькою, проте найбільш вибагливою авдиторією ми також мали й на «Країні мрій», і на решті заходів. Проте ніде до цього не було справді такого «інтерактиву»: спасівці та «скіфи» не просто показували, як робити вправи, не тільки виступали в ролі арбітрів змагань і не лише намагалися якомога розлогіше (у розповідях, у поведінці) втілити чесноти сучасного, за нашим баченням, козацтва, – а й проживали частинку дня з тими, для кого мали робити виставу. Ми разом дивилися показовий, коментували спроби кожного здобути перемогу в змаганнях, гралися на нахабно поцуплених телефонах тих, хто не міг «відвоювати» свою власність, ділилися маленькими їстівними призами, училися ліпити вареники, а потім їх разом їли, уболівали за «постраждалих» і сумували через від’їзд.

Не можна сказати, що ми дякуємо за емоційне єднання, бо воно не може виникнути зумисне, завдяки вольовим зусиллям. Ми просто кажемо, що пам’ятаємо цей день і цих дітей. І маємо надію, що ця пам’ять взаємна.